Не професіоналізму їм бракує — є чимало шляхів у подоланні цього негативу, було б бажання — а «елементарного» патріотизму. Чим іще можна пояснити той приголомшливий факт, що всього за кілька літ омріяної багатьма поколіннями українців незалежності теперішня — «рідна»! — влада успішно коїть з українським народом те, до чого так і не спромоглися ні довготривала антиукраїнська політика російського царизму, ні масовий терор та підступність ленінських «визволителів», ні навіть моторошний геноцид «батька народів», а саме: своїми діями зсередини випалює у все більшої кількості українців їх патріотизм та природну українськість, фактично, за висловом В. Скачка («День», 21.09.1999), «все більше й більше вбиває Україну в душах її громадян...»
Не дарма серед дев’яти основних принципів Морального Кодексу Президента, сформульованих професором І. Белебехою (1995), — їх, на мою думку, можна поширити на усіх державців узагалі — першим є такий: «бути патріотом України (виділено І. Б. — М. Л.), маючи полум’яне, незгасне бажання принести користь власному народові. Патріотичне почуття в Президента повинно бути вище за власне життя...»
Саме патріотизму відчутно бракує сьогодні значній кількості українських державців усіх рангів, бо вони ніяк не можуть позбавитися керівних підходів пам’ятної ще «епохи людей–гвинтиків»: не держава для людини, а навпаки. Тож домінуючим серед більшості із них є зовсім інший принцип — принцип своєї сорочки чи власної кишені, ще й обтяжений у певної категорії чиновників, як наголошував О. Соскін, певними ознаками належності до так званої п’ятої колони.
Немов у наше сьогодення дивився В. Липинський (1920. — с. 5), коли 75 років тому писав про попередницю нинішньої Української держави, що «боротьба за створення Української держави — тобто за здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежности ставилися з погордою і вороже».
Іншою вадою старої номенклатурної «гвардії» є те, що, позаяк формування їх світогляду відбувалося в жорстких умовах пануючої комуністичної ідеології, яка ґрунтувалася на псевдоекономічних засадах, то її догми увійшли в плоть і кров цієї верстви керівників, ба більше — стали їх внутрішньою суттю. Тому вони в більшості своїй просто не в змозі подолати психологічне тяжіння, аби вирватися із чіпких лабет цього своєрідного, штучно сформованого «генотипу» і вдатися до справді радикальних ринкових заходів рішуче, енергійно, а головне — швидко і ефективно, як того вимагає критичність ситуації. Перефразовуючи Ф. Моргуна, можна стверджувати, що будувати нове ці люди не навчені, а тому й не спроможні. Тож необхідно всіляко залучати до такої роботи керівників нової формації, не «зациклених» на комуно–соціалістичних підходах, здатних до негайного впровадження в життя рішучих і грамотних реформаторських дій.
Подібного фіаско колишній СРСР зазнав не тільки в економічній царині. Такому ж руйнівному впливові були піддані й засадничі моральні та духовні підвалини самої популяції «homo sapiens», яка упродовж десятиліть насильницького впровадження в життя проголошеного більшовиками курсу на створення «нової» людини невідворотно деградувала до рівня «homo sovetikus».
Мало не найхарактернішими рисами характеру останнього стали жорстка орієнтованість на утриманство, атрофування схильності до прийняття самостійних рішень, а надто — відмова від відповідальності за свої дії чи, навпаки, бездіяльність.
Не дивно, що ми й досі воліємо дорікати за наші труднощі будь–кому — від чиновника–злодія та недолугого депутата і аж до далекого сусіди чи навіть заокеанського «імперіаліста» — назагал усім, окрім самих себе. Але хіба не ми обрали — також і шляхом ігнорування виборів взагалі — і цього Президента, і цю Верховну Раду, і чи не наші обранці (у тому числі й майстерним затягуванням розгляду необхідних законів) створили оте дивовижне «законодавче поле», на якому так буйно розквітли корупція та безвідповідальність і яке, дозволяючи успішно лобіювати інтереси іноземних фірм, одночасно ефективно душить вітчизняних виробників.
Ні, на словах вони, звісно, з піною на губах «відстоюють інтереси вітчизняного виробника», а от наділі — чинять гірше ворога лютого. Наприклад, «страшної, непоправної шкоди економіці [України], — наголошує доктор економічних наук В. Пинзеник (2000), — завдало звільнення імпорту від податку на додану вартість. Це навіть не режим вільної торгівлі (“нам треба навчитись у росіян захищати власні національні інтереси, — слушно зауважує Віктор Михайлович. — Поки режим вільної торгівлі був їм вигідний, доти вони його застосовували. Тільки–но ситуація змінилася, вони запровадили мита, обмеження на український цукор, алкогольні напої українського виробництва”... — М. Л.) Це найбільший режим найбільшого сприяння імпорту, що рівнозначне пригніченню дискримінації національного виробництва». Як наслідок — «стікають у чиїсь кишені гроші... Річкою пливуть». До чиїх кишень «стікають», автор не уточнює, а от із чиїх — добре відомо: з наших та з державної...
Тож маємо визнати, що більшість наших негараздів закорінена в нас самих. І саме отриманням такого — воістину пандориного — спадку, а не здобуттям Україною надзвичайно подразливої для українонена–висників усіх мастей «незалежності» й пояснюється той гнітючий вибух аморальності та бездуховності, який переживаємо нині.
24. Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.
Намагаючись хоч якось виправдати ті провали політики партійно–бюрократичної верхівки СРСР, що фактично поставили на межу загибелі народи Радянського Союзу, а також прорахунки підготовки Червоної армії, які призвели до величезних територіальних, людських і матеріальних втрат 1941–1942 рр., комуно–більшовицька ідеологія та партійна історична наука від самого початку запровадили практику формування різноманітних міфів, спрямованих на приховування або перекручення як дійсного перебігу подій, так і справжніх причин тієї трагедії. Дійсно, як було переконати постійно тероризовані моторошними репресіями народи, які буквально животіли, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб тільки задовольнити непомірні апетити улюбленого дітища «вождя і вчителя», чому оспівана «непереможна і легендарна», котра, не жаліючи пупа, десятиліття готувалася і, як запевняло вище військове та партійне керівництво, була готова відбити напад будь–якого агресора, раптом так схибила.
Щоб показати істинні причини тої трагедії, ненаситна вогненна вирва якої, невпинно розпросторюючись, втягувала в криваву коловерть нові й нові мільйони людей, довелося б розкрити справжні наміри кремлівського керівництва, про що, звичайно, не могло бути й мови. От і почали вбивати в голови довірливого радянського люду міфи про «несподіваність нападу фашистської Німеччини на СРСР» (История Великой... — 1961. — с. 9), про те, що СРСР «не мав агресивних намірів» і «в наших прикордонних округах перебували тільки війська прикриття», які до того ж чомусь «не були готові до відбиття ворожого удару» (Анфилов, 1962. — с. 42, 49), про те, що «»всі думки та дії Сталіна були пронизані одним бажанням — уникнути війни, і впевненістю в тім, що це йому вдасться» (Жуков, 1971. — с. 223), тощо[77].
Деякі міфи залишалися незмінними впродовж десятиліть, інші — постійно «модернізувалися». Наприклад, міф про «чисельну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках», що за життя Сталіна (до речі, саме він і пустив у світ побрехеньку про те, що «танків у нас у кілька разів менше» — ще в листопаді 1941 р. — ось звідки ростуть «ноги» офіційних міфів, над подальшим «науковим» обґрунтуванням яких трудилося, не покладаючи рук, не одне покоління компартійних істориків) набув «енциклопедичного» звучання (Большая Советская Энциклопедия. — М., 1951. — т. 7. — с. 162–163). Пізніше, коли після скбну «головного історика» брутальна брехня вже не викликала довіри навіть у вихованому на міфах радянському суспільстві й виникла потреба у брехні правдоподібнішій, було заміщено дещо іншим: мовляв, за кількістю бойової техніки радянські війська «не поступалися ворогові, та більша частина її вже застаріла» (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) або що «за тактико–технічними даними» та техніка «значно поступалася німецьким бойовим машинам» (Анфилов, 1989. — с. 121).
77 Як і було заведено в компартійній імперії, першими кинулися на виконання відповідального завдання партійної верхівки щодо «правильного висвітлення» перебігу війни і повели вперед у тій брехливій кампанії партійно–ідеологічні органи. Так, «Военно–политическая ордена Ленина академия имени В. И. Ленина» спішно започаткувала серію «Великая Отечественная война Советского Союза», у першому випуску якої видала брошуру полковника (доцента!) І. Анісімова, присвячену висвітленню початкового — до розгрому німецьких військ під Москвою — періоду війни. Звіряючись із вказівками Сталіна, який ще у своїй доповіді про XXVII річницю жовтневої революції 6 листопада 1944 р. Виправдовував власні прорахунку (і приховував справжні наміри) тим, що «...миролюбні нації, бувши не зацікавлені в новій війні, зазвичай запізнюються з підготовкою до неї», а тому, мовляв, на відміну від «агресивних націй», себто німців та їх союзників, які «в теперішній війні ще до початку війни мали вже готову армію вторгнення», ми «не мали навіть цілком задовільної армії прикриття мобілізації (виділено в цитованому джерелі. —
Характерно, що, як тільки за справу «висвітлення» взялись професійні фальсифікатори, рівень безсоромної «історичної» брехні одразу ж сягнув захмарних висот. Ось, наприклад, як подавалися у цьому «академічному» виданні втрати Вермахту (с. 18): «Тільки впродовж перших трьох тижнів війни проти Радянського Союзу німці зазнали втрат, які в декілька разів перевищували всі їхні втрати протягом двох років війни на Заході. Вони втратили вбитими, пораненими та полоненими не менше 1 мільйона солдатів і офіцерів, близько 2300 літаків і 3000 танків». Недарма в народі кажуть, аби почати, а там воно піде. Розохочені таким «вдалим» початком, компартійні «історики» продовжують піднімати планку брехні. Вже на наступній сторінці читаємо: «На кінець другого місяця війни втрати німців становили 2 мільйони вбитими, пораненими та полоненими, 8000 танків, 10000 гармат і 7500 літаків». Важко навіть уявити, аби щось подібне видав ошелешеним читачам (та не «простим», а слухачам військових академій, що тільки–но повернулися з фронту — неважко уявити, з яким настроєм вислуховували вони розсипи тих «перлів»!) бойовий генерал чи офіцер, а от кабінетним «комісарам», які розповідали колишнім фронтовикам про «Начало Великой Отечественной войны», певно, здавалось, що на іу пору («начала»!) уславлена РСЧА вже стояла коло стін Берліна!
Та найдивовижнішим було те, що ця маячня, перерісши із «стенограммы лекции» в «краткий исторический очерк», через п’ять років дослівно перетече на сторінки офіційного видання «Воєнного издательства Воєнного министерства Союза ССР» (Анисимов... — 1952. — с. 20–21). Разом із тими ж вказівками непогрішимого вождя і неодноразовими нагадуваннями авторів про «несподіваність нападу» та «величезну чисельну перевагу [німців] у живій силі, танках і авіації...» (там само. — с. 11–12). Мабуть, сам Геббельс, якого радянська пропаганда узвичаєно подавала як саме втілення неймовірної брехні, перевернувся в могилі — від чорної заздрості...