Незмінно повторювані радянською пропагандою та історичною наукою байки щодо непідготовленості СРСР до війни і раптовості її розв’язання з боку фашистської Німеччини сформували в очах радянської та світової громадськості стійкий образ підступного Гітлера та простодушного Сталіна, який нібито «хотів вірити Гітлеру, але... був жорстоко обдурений» (Дробот... — 1998. — с. 31). Тож останній із «друга» СРСР, дбайливо виплеканого саме зусиллями Кремля[78], враз перетворився у смертельного ворога. Ось як про цю раптову зміну полюсності — «+» на «—» — у поглядах Москви писав у своїх спогадах де Голль (1957. — с. 252). Поставши перед смертельною небезпекою, «Совєти переконалися у безглуздості політики, силою якої вони в 1917 і в 1939 роках уклали угоди з Німеччиною, ставши спиною до Франції й Англії. Кремлівські керівники, яких гітлерівська агресія сповнила крайнім збентеженням, негайно й безповоротно змінили свою позицію. І якщо в той самий момент у коли німецькі танки перетинали радянський кордон, радіо Москви ще продовжувало таврувати “англійських імперіалістів” та “їхніх деголлевських найманців”, то буквально годиною пізніше московські радіостанції вже вихваляли до небес Черчилля і де Голля»...
Та пригадаймо: коли Німеччині, згідно з умовами Версальського миру, укладеного після закінчення Першої світової війни, приписувалось ліквідувати генштаб та військову академію, заборонялося мати власні військово–повітряні сили, флот, важку артилерію, розробляти хімічну зброю тощо, саме в СРСР були відведені спеціальні полігони для випробування нових зразків озброєнь, розроблених німецькими конструкторами у радянських КБ і виготовлених на радянських заводах для Вермахту, та підготовки військових спеціалістів: хімічних військ (Саратов), бронетанкових (Казань), авіаційних (Липецьк), А німецькі офіцери навчалися в радянських військових училищах та військових академіях.
Саме Сталін, на противагу решті держав світу, аж до 22 червня 1941 р. допомагав Гітлеру масовими поставками хліба, нафти, кольорових металів. Цим він допоміг Гітлеру остаточно знищити Версальську систему безпеки в Європі... Та й Гітлера, який без такого сприяння СРСР навряд чи й зміг би — бодай у такий короткий термін — розбудувати потужну військову машину «третього райху» (а без сприяння керованої Кремлем німецької компартії — і прийти до влади), він перетворив у смертельного ворога зовсім не за те, що фюрер на той час загарбав уже пів–Європи — про це вони домовлялися. Тому, дуже лаконічно сповіщаючи про «напад Німеччини» на Польщу 1 вересня 1939 р., ні О. Василевський, ні К. Мерецков, ні навіть Г. Жуков у своїх фундаментальних полководчих працях ані словом не обмовляються про другий бік тієї агресії, а саме: про напад (з тилу!) Червоної армії на залиту кров’ю і вже наполовину розтерзану Вермахтом Польщу 17 вересня 1939 року[79]. А тим паче про те, що все оте «визволення західноукраїнських і західнобілоруських братів» здійснювалося згідно з секретним протоколом сумнозвісного пакту Ріббентропа — Молотова, який, власне, й відкрив шлюзи нової світової війни, тобто за попередньою змовою Москви та Берліна. Фактично, то був вступ СРСР у Другу світову війну, причому на боці Німеччини. І хоча навіть у останніх — надзвичайно сміливих і відвертих, порівняно з радянськими, — російських виданнях (див., напр.: Похлебкин, 1999, с. 259) цей вступ СРСР у війну засоромлено іменується «Походом Червоної Армії до Західної України та Західної Білорусії» чи «Звільненням Червоною Армією Західної України та Західної Білорусії», та все ж вони змушені визнати, що під час того «походу» радянські війська зазнали «бойових втрат», які становили «3522 осіб» (Гриф секретности... — 1993. — с. 125).
Певно, все ще пам’ятаючи «визвольний» марш Червоної армії 1920 p., поляки, навіть будучи заатакованими грізним агресором із Заходу, так і не наважилися шукати захисту в не менш кровожерного «великого сусіда» на Сході, оскільки, як наголошує де Голль, «у їхніх очах Росія була ворогом, навіть коли доводилося разом з нею битися проти спільного супротивника» (1957. — с. 274). «Від допомоги Радянського Союзу уряд панської Польщі відмовився», — зазначає Жуков (1971. — с. 175). І з докором додає: «Він (польський уряд. — М. Л.) «далекоглядно» споруджує захисні лінії та укріплення на сході». І справді, далекоглядно, однак — не допомогло...
Та після того, як Німеччина і СРСР удвох розшматували Польщу, Гітлер все ж зумів випередити такі самі загарбницькі наміри Сталіна і завдав удару першим. Незважаючи на віроломний «несподіваний напад» і нібито недостатню підготовленість «твердині миру і соціалізму» до війни, що спричинили до приголомшливого зриву його планів, Сталін все ж частково досяг своєї мети, «відхопивши»–таки, як співалося у відомій пісні, «пів–Європи, niв–Землі», хоч це й не могло вповні задовольнити зажерливого кремлівського хижака.
Ця горезвісна непідготовленість СРСР до війни була суціль міфічною, оскільки упродовж усього існування СРСР керівництво останнього тільки й переймалося «накачуванням» військових «м’язів». Однак, маючи наймогутнішу у світі військову потугу, СРСР, дійсно–таки, виявився непідготовленим до війни. Але не до війни взагалі, а лише до тих умов її ведення, в яких він нараз опинився через прогавлений, як кажуть боксери, удар супротивника. Як наслідок — довго й ретельно підготовлювана війна пішла, за висловом К. Мерецкова (1968. — с. 213), «не так, як гадалося». Бо Сталін насправді й не готувався оборонятися від Гітлера.
Позаяк детальний аналіз цього надзвичайно поширеного міфу перебуває за межами цього дослідження, звернемо увагу лишень на найочевидніше, що буквально впадає в око. Якби Сталін справді готувався до оборони від наявного агресора, то ніколи і нізащо:
• не зважився б виводити з ладу надпотужну оборонну лінію (так звана «лінія Сталіна») вздовж старого кордону, яка надійно прикривала увесь західний напрямок;
• не скупчував би у прикордонній смузі — фактично у зоні досяжності не лише німецької авіації, а почасти й німецької артилерії, що просто смерті подібне — кількамільйонну армію, у тому числі й відмобілізовані резерви, не розміщував би там таку силу–силенну техніки, танків та літаків (для розташування останніх поблизу кордонів було збудовано велику кількість нових аеродромів), боєприпасів та палива;
• не прокладав би — замість того, щоб створити потужну «смугу забезпечення», тобто якомога ширшу територію, всуціль пересічену завалами, дротяними загородами, протитанковими ровами, ескарпами, мінними полями, вкриту розгалуженою мережею потужних дотів зі схованими глибоко під землею системами їх життєзабезпечення, великою кількістю замаскованих вогневих точок і всілякими іншими військовими хитрощами, що надзвичайно утруднюють просування ворожих військ — сотні нових автошляхів та залізничних колій від кордонів углиб своєї території (напрямок перевезень при цьому, звісно, був протилежним — із внутрішніх районів СРСР до західного кордону) і т. ін.
78 Між тим, Гітлер дійсно був украй необхідним Сталіну, оскільки після безславного провалу останньої спроби Кремля запалити пожежу світової революції шляхом організації революції 1919 р. в Німеччині біснуватий фюрер був, по суті, останнім «запалом», що міг забезпечити здійснення грандіозного ленінського задуму. Тому керівництво СРСР так палко вітало військові успіхи Вермахту, навіть спільні паради військ на честь перемоги над польською армією проводило. А Сталін, уклавши 28 вересня 1939 р. — після розгрому Польщі — новий договір з Гітлером «про дружбу і кордони» (Похлебкин, 1999. — с. 270–271), другим секретним протоколом якого сторони зобов’язалися спільно боротися з польським рухом опору на «своїх» територіях, висловлював переконання, що «скріплена кров’ю... дружба Німеччини і Радянського Союзу... має усі підстави бути тривалою й міцною» («Правда», 25.12.1939). До тих пір, зрозуміло, доки він, хто бачив себе великим Чингізханом XX століття, не буде готовим кинути свої крилато–панцерні «орди» на завоювання Європи і світу...
79 Наскільки це відповідало запевненню Жукова, нібито єдиним наміром Сталіна було бажання «уникнути війни», переконливо роз’яснив задовго до цієї пори сам вождь. «Історія каже, — наголошував він у розмові з американським газетним магнатом Р. Говардом (Правда. — 1936. — 5 березня), — якщо якась держава хоче воювати з іншою державою, навіть не сусідньою, то вона починає шукати кордони, через які вона могла б дістатись до кордонів держави, на яку вона хоче вчинити напад... Я не знаю, які саме кордони може пристосувати для своїх цілей Німеччина, але думаю, що бажаючі дати їй свій кордон “у кредит” можуть знайтись». Можливо, на той час Сталін ще достеменно не знав, як саме він наблизить кордони своєї імперії до німецьких, однак анітрохи не сумнівався, що це йому врешті–решт вдасться. А годі — начувайся, пихатий Адольфе! Бо ти — усього лише розмінна фігура у грандіозній грі, задуманій Великим Кремлівським Комбінатором...