Усю важливість завчасного інженерного облаштування так званого передпілля Червона армія мала можливість відчути на власній шкурі уже в ході Другої світової війни — під час горезвісної «фінської кампанії». Незважаючи на абсолютну несумірність розмірів військової потуги армій Фінляндії [загальна кількість її військ на той час (Раткин, 1995. — с. 14) «становила 337 тисяч вояків... 500 польових гармат, 118 літаків» і, за даними, що їх подає найновіший російський довідник (Похлебкин, 1999. — с. 213), «шістдесят танків»; до речі, його автор наводить дещо іншу кількість гармат і бойових літаків — відповідно 900 та 270] та СРСР — тут один лише Ленінградський військовий округ, який без підкріплень, що надійшли згодом, мав «близько 450 тисяч вояків, понад 2 тисячі танків і близько тисячі літаків», взагалі ж «у радянсько–фінській війні брало участь до 1 млн осіб особового складу Червоної Армії та Військово–Морського Флоту, а з урахуванням необхідного поповнення в ході війни для заміни вбитих і поранених — понад 1 млн осіб; на озброєнні цих військ перебувало: 11266 гармат і мінометів, 2998 танків, 3253 бойових літаки» (Похлебкин, 1999. — с. 216), — втрати Червоної армії були просто вражаючі.
Як наголошує дослідник історії Другої світової С. Раткін (1995. — с. 20), «Ленінградський фронт... топтався на Карельському перешийку цілий місяць, зазнав тяжких втрат і, по суті, подолав тільки передпілля. Лиш через місяць підійшов до самої лінії Маннергейма, та підійшов виснаженим, брати її було уже нічим...» Про це ж пише й маршал Мерецков, який того часу був командувачем Ленінградського ВО (1968. — с. 184–185). «Якою ж у такому разі є головна захисна смуга? — здивовано запитує він після неймовірно важкого подолання радянськими військами смуги забезпечення, що прикривала лінію Маннергейма, й розповідає далі, як після п’ятиденної підготовки війська «вдалися до нового штурму. Атакували головну смугу, однак безрезультатно...» Врешті–решт її таки взяли, але якою ціною! Дійсно, «розтоплюючи кров’ю льоди боліт та озер»...
Про подробиці того прориву на прохання кореспондента московського часопису розповідає колишній фінський кулеметник Антті: «Спочатку кілька годин била ваша артилерія. То було суще пекло... Нам поталанило — ми відсиділись у казематі. А потім лавами пішла ваша піхота. Йшла так густо... що ми не встигали перезаправляти стрічки. Ствол розжарювався до червоного — і жодна, жодна куля не летіла мимо цілі. А ваші солдати через штабелі трупів продовжували повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст. З одними гвинтівками. То безумство, то було дике безумство. Наш унтер сказав: “Вони дуже хоробрі хлопці, але у них там, нагорі, хтось точно з глузду з’їхав”...» (Чудаков, 1989).
Тож за 105 днів цієї «незнаменитой» війни РСЧА, зазначає С. Раткін, «втратила 289510 вояків, з них 74 тис. убитими і 17 тис. такими, що пропали. Решта — поранені та обморожені» (однак, «є припущення», наголошує він, що число вбитих «сягало 131 тисячі. Поранених було 186129 вояків, обморожених — 13213, контужених — 240»). У той же час, «згідно з даними військового архіву Фінляндії й підрахунками фінських колег, фінські війська втратили: убитими 19567, пораненими — 43557, пропалими під час війни безвісти 4101 і полоненими — 825 вояків» (1995. — с. 20).
А ось які дані про втрати сторін наводить згаданий довідник, покликаючись на дані радянських військових архівів і радянських госпіталів. «А, Втрати радянських військ: вбитими, померлими, пропалими безвісти — 126875 осіб, з них убитими — 65384 особи; пораненими, обмороженими, контуженими, хворими — 265 тис. осіб, з них 172203 особи повернулися долав армії; полоненими — 5567 осіб. Усього: загальні втрати у військах за період воєнних дій — 391,8 тис. осіб, або округлено 400 тис. осіб було втрачено за 105 днів із армії у 1 млн осіб! Б. Втрати фінських військ: убитими — 48,3 тис. осіб (за радянськими даними — 85 тис. осіб; у фінській “Синьо–білій книзі” 1940 р. зазначена зовсім занижена цифра вбитих — 24912 осіб); пораненими — 45 тис. Осіб (за радянськими даними — 250 тис. осіб); полоненими — 806 осіб. Таким чином, загальні втрати фінських військ за час війни — 100 тис. осіб» (Похлебкин, 1999. — с. 223)[80].
Та радянське керівництво не зробило належних висновків із того кривавого досвіду своїх військ. І внаслідок таких незрозумілих, можна сказати, «пронімецьких» — з точки зору оборонної версії — дій радянської верхівки Червона армія, як свідчать історики (Коваль... — 1992. — с. 330), «лише за три тижні втратила близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат», величезну кількість боєприпасів, пального, «850 тис. людей особового складу».
Якби Сталін справді готувався до оборони, то:
— не припустився б такого виключно наступального перекосу структури армії, формуючи та оснащуючи величезну кількість (більше, аніж у всіх армій світу разом!) чисто нападницьких військових формувань, абсолютно неефективних в оборонних боях: надпотужних «ударних» армій, військово–повітряних, кавалерійських та гірсько–стрілецьких корпусів тощо; такого ж перекосу було допущено й у розробці та виготовленні нових зразків озброєнь — показовою є, зокрема, відмова Сталіна від створення стратегічної авіації, яку, до речі, — і з тих же міркувань — навіть не намагався створити й Гітлер;
— не нехтував би підготовкою військ, у тому числі й авіації, до ведення бойових дій у обороні, відпрацюванням питань взаємодії військ для відбиття нападу... Ось лише одне свідчення із мемуарів генерала М. Попеля (1968. — с. 9), який на той час був заступником командира 8–го механізованого корпусу з політпідготовки: «У штабних іграх (у квітні 1941 р. у штабі армії в Рівному вони «програвали» початок війни. — M. Л.) і на навчаннях ми — боронь Боже! — аж ніяк не припускали переваги сил противника. Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв... У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження у повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас навіть не було задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...» А вже 23 липня стоси карт чужих територій, «за якістю, — зазначив у своєму щоденнику колишній перекладач і зондерфюрер у штабі 3–ї піхотної дивізії Вермахту Г. Роде (пізніше — завідувач кафедри східноєвропейської історії Майнцського університету), — значно кращі (вся Східна Пруссія як на долоні)» за німецькі, були захоплені в приміщенні штабу 3–ї армії РСЧА у Гродно (Отечественная история. — 1993. — № 4. — с. 26).
Дозволимо собі таке риторичне запитання: до яких це дій готувалися зосереджені коло кордонів та повністю налаштовані до бою радянські війська, командири яких, не маючи карт власної території, були завбачливо екіпіровані картами районів «на захід від кордонів» СРСР? До речі, таке ж сталося й перед «визвольним» походом 1939 р., згадує доктор історичних наук, колишній перекладач Сталіна й Молотова В. Бережков (1989), якого на ту пору було відряджено на Дніпровську флотилію, коли кораблі флотилії, «піднявшись уверх по Дніпру та Прип'яті, на світанку 17 вересня разом з іншими частинами Червоної Армії вступили на територію Польщі, маючи карти (теж території «на захід від кордонів» СРСР. — М. Л.) з позначенням лінії, на якій ми зустрінемося з німцями...»
Першим, звільнившись від радянського фальсифікату вселенського масштабу, задав собі це сакраментальне питання — і згодом блискуче, аргументовано, що називається, з фактами на руках, відповів на нього наш земляк, відомий широкому загалові під іменем Віктора Суворова (справжнє прізвище Резун), колишній старший офіцер союзного Головного розвідуправління, автор багатьох бестселерів. Під сучасну пору на Заході вже створилася ціла так звана «ревізіоністська школа» (Запевалов, 1995), до якої, окрім В. Суворова, відносять таких відомих істориків, як Мазер, Топич, Хоффман (хоча у своїх дослідженнях, які стосуються початку Другої світової війни, я намагаюся — за незначними винятками — не використовувати конкретних фактів, наведених В. Суворовим, а дошукуватися власних аргументів, однак сам напрям такого пошуку є безперечним результатом впливу висунутої ним концепції).
80 Однак мине всього кілька місяців після замирення, і саме Фінляндія стане нездоланним каменем спотикання на шляху подальшого зближення пов’язаних спільно пролитою кров’ю «друзів».
Оцінюючи сумнозвісний пакт Ріббентропа — Молотова, радянські історики твердять, ніби у Сталіна — через «підступну незговірливість» Англії та Франції — просто не було іншого виходу: вождь тільки прагнув виграти час, аби дати можливість СРСР краще підготуватися до рокованого двобою з безжальним ворогом.
Змушені примиритись із неминучістю викриття ретельно приховуваного зговору їхнього кумира із біснуватим фюрером, вони воліють мовчати про те, що розшматуванням сусідньої Польщі масштаби тої змови не обмежились, і торги щодо подальшого поділу «сфер впливу» продовжувалися й далі. В середині жовтня 1940 р. Ріббентроп направив Сталіну листа, в якому від імені фюрера відкрито запропонував СРСР вступити до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія) і створити нове об’єднання — Союз Чотирьох Держав. Може» кремлівський миротворець з обуренням відкинув цю провокаційну пропозицію «головного фашиста»? Навпаки, подякувавши Ріббентропу «за довіру», він невдовзі відряжає делегацію на чолі з Молотовим, яка 12 листопада прибула в Берлін. Переговори розпочали із бесіди з Ріббентропом, пізніше до них приєднався Гітлер. Уперті домагання щодо перегляду фінсько–радянського миру, в яких Кремль прагнув здійснити в Фінляндії «врегулювання в тих же рамках, що й у Бессарабії та в сусідніх [прибалтійських] країнах», себто окупувати її, не знайшли розуміння у фюрера (так само, як і питання контролю СРСР над проходами в Чорне море: той вважав, що при проникненні Росії на Балкани з виходом до Проток «зіткнення з Італією стане неминучим»), і він «запропонував перейти до головної для Німеччини проблеми — створення «всесвітньої коаліції зацікавлених держав, до якої увійдуть Іспанія, Франція, Італія, Німеччина, Радянська Росія та Японія і яка охопить простір від Північної Африки до Східної Азії». Усім обіцяли вигоди за рахунок «збанкрутілого британського господарства». Молотов заявив, що «участь Росії в Троїстому союзі видається йому, в принципі, абсолютно прийнятною». При обговоренні проблеми Балкан Молотов знову спробував наполягти на важливості вирішення проблеми Проток для Москви, оскільки вони є «історичними воротами Англії для нападу на Радянський Союз», однак Гітлер зголосився лише на те, аби «радянські військові кораблі мали право проходу через Дарданелли» (Семиряга, 1992. — с. 65–70).
13 листопада Сталін двома телеграмами надав відданому емісарові додаткові інструкції, як можна «відповісти Гітлеру» (1941 год. — 1998. — Кн. 1. — с. 374–375). У першій, зокрема, наголосив, що, як свідчить історія, «безпеку причорноморських районів СРСР неможливо вважати безпечною без врегулювання питання про Протоки», а в свою чергу, «забезпечення спокою в районі Проток неможливо без домовленості з Болгарією про пропуск радянських військ для захисту входів у Чорне море». У другій радив: «1. Не виявляти нашого великого інтересу до Персії (та Ріббентроп і сам «порадив [Радянському Союзові] спрямувати свої стратегічні устремління на південь через Перську затоку та Аравійське море до Індійського океану, де Німеччина не має жодного інтересу». —