Останнім часом, особливо після демонстрації — спочатку російським, а затим і українським (червень 2000 року) телебаченням — документального серіалу В. Синельникова «Останній міф», інтерес до цієї концепції значно зріс. До того ж її обговорення, яке раніше обмежувалося доволі вузьким колом істориків і колишніх військовослужбовців, нині вихлюпнулося на широкий загал. При цьому ще виразніше виявилася тенденція у ставленні до концепції Суворова: якщо прихильники цієї точки зору знаходили все нові й нові докази на її користь, то противники, так і не спромігшись спростувати наведені аргументи, відкидають її за відомим принципом — «цього не може бути, бо цього не може бути взагалі». Натомість вони (в суто компартійному стилі) вдаються до знеславлення самого автора. Представники колишніх радянських ідеологічних інституцій та відставники радянських збройних сил не припиняють наголошувати, що «він зрадник», і тому будь–які його твердження принципово не можуть бути правильними, а колишні професійні знавці історії ВКП(б)–КПРС погордливо закопилюють губи — який, мовляв, це для нас авторитет, коли він навіть «не історик».
Проте відомо немало випадків, коли нібито «нефахівці» робили вражаючі відкриття в різних галузях науки, бо, як любить повторювати згадуваний доктор історичних наук Л. Залізняк, важливо не стільки те, що саме той чи інший дослідник закінчив, здобуваючи освіту, як те, що він прочитав після того, а надто — що написав, бо якраз останнє найбільш сприяє систематизації набутих знань. А те, скільки прочитав В. Суворов, можна лише спробувати уявити, адже наведена в його працях кількість використаних джерел — якою б величезною вона не видавалася — то, звісна річ, лише частина опрацьованого ним матеріалу. Врешті–решт, саме «не–історикові» В. Суворову вистачило розуму, і не менше — мужності, аби зняти полуду з очей і відмовитися й далі перебувати у звичному річищі історичних стереотипів, у той час як тисячі фахових істориків десятки років покірно пережовували нав’язану владою ідеологічну жуйку, видували з неї химерні гумові бульбашки і авторитетно запевняли всіх утому, нібито це і є справжня історія. Вони й тепер поважно роздувають щоки і, не кліпнувши оком, голослівно заперечують, здавалося б, очевидне, бо навіть поверхневий аналіз стану та дислокації радянських військ, їх структури й оснащення оперативними матеріалами незаперечно свідчить про наявність суто нападницьких намірів у кремлівських «мрійників» та генштабівських стратегів.
Про це ж свідчать відомі воєначальники — скажімо, Рокоссовський, тоді командир 9 мехкорпусу, «не міг розібратися, яким є план дій наших військ у тих обставинах на випадок нападу німців», позаяк бачив, що «це скидалось на приготування до стрибка вперед» («Военно–исторический журнал», далі — «ВИЖ», 1989, № 4, с. 54), а авторський колектив під керівництвом генерала армії С. Іванова, аналізуючи початковий період війни, зазначає (Начальный...— 1974. — с. 211–212), що радянські «війська повинні були завершити концентрацію у намічених наперед районах з 1 червня до 10 липня 1941 року», але «німецько–фашистському командуванню буквально в останні два тижні перед війною вдалося випередити наші війська у завершенні розгортання». Також є відомості в опублікованих в останні роки архівних документах — зокрема, це подані Генштабом «на розгляд» Сталіну в травні 1941 р. «Соображения по плану стратегического развертывания вооруженных сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками», оприлюднені у багатьох публікаціях 90–х років.
У розроблених Генеральним штабом РСЧА «Соображениях», поданих 15 травня 1941 р. наркомом оборони СРСР С. Тимошенком Сталіну, зокрема наголошувалось (за копією, опублікованою генерал–полковником Ю. Горьковим у журналі Інституту загальної історії РАН «Новая и новейшая история», 1993, №3, с. 41): «Ураховуючи, що Німеччина на цю пору тримає свою армію відмобілізованою, з розгорненими тилами, вона має можливість випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) нас у розгортанні й завдати несподіваного удару. Щоб запобігти цьому, вважаю необхідним у жодному разі не віддавати ініціативи дій Німецькому Командуванню, випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) супротивника у розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона перебуватиме у стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт і взаємодію родів військ». І далі: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити — розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест — Демблін і вихід на 30–й день операції на фронт Остроленка, р. Нарев, Лович, Лодзь, Крейцбург, Оппельн, Оломоуц». Наступним стратегічним завданням Генштаб вбачав «...розгром крупних сил центру та північного крила німецького фронту і оволодіння територією колишньої Польщі та Східної Пруссії» (генерал–полковник Ю. Горьков подає такі вихідні дані наведеного документа: «ДАМО РФ. — ф. 16а. — Оп. 2951. — Спр. 237. — Арк. 4–13»).
До речі, в попереднику цього плану — аналогічних «Соображениях» щодо стратегічного розгортання РСЧА «на 1940 і 1941 роки», розроблених Генштабом, як зазначає генерал–полковник Ю. Горьков (Новая и новейшая история. — 1993. — № 3. — с. 31–32), «к августу 1940 г.» і затверджених — «після врахування зауваження щодо посилення Південно–Західного фронту, висловленого Сталіним» — 14 жовтня, наголошувалося (ВИЖ. — 1991. — №12. — с. 20): «Основной задачей наших войск является нанесение поражения германским силам, сосредотачивающимся в Восточной Пруссии и в районе Варшавы; вспомогательным ударом нанести поражение группировкам противника в районе Ивангород, Люблин, Грубешов, Томашов, Сандомир, для чего развернуть: Северо–Западный фронт (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.) — основная задача — по сосредоточении (тобто не чекаючи нападу німців! — М. Л.) атаковать противника с конечной целью совместно с Западным фронтом нанести поражение его группировке в Восточной Пруссии и овладеть последней (ось і знадобилися б карти, де вона — «як на долоні»! — M. Л.)».
Якщо вже когось і цей документ, що зберігається в колишньому Центральному архіві Міністерства оборони СРСР («Ф. 16. — Оп. 2851. — д. 239. — с. 1–14, 37»), не переконає у наявності в радянського керівництва прагнення завдати саме превентивного («по сосредоточении...») удару вчорашньому союзникові по війні з Польщею, то їх вже, певно, не переконає ніщо. Вони їх просто «не помічають». Ось, скажімо, доктор історичних наук, генерал армії М. Гареєв («Новая и новейшая история». — 1994. — № 2. — с. 198–202), у своєму намаганні заперечити існування нападницьких планів у Сталіна апелює навіть до... Гітлера та Геббельса, а от наведених у рецензованому ним же дослідженні генерала Ю. Горькова, який до того ж документально дослідив обставини розробки та затверджень Сталіним варіантів «Соображений», датованих 18 вересня 1940 р. і 15 травня 1941 р. (Горьков їх прямо називає оперативними планами), документів — упритул не бачить[81]...
Противники версії існування нападницьких планів у Сталіна, не маючи переконливих аргументів, напирають на те, що останні «Соображения», мовляв, не були ухвалені, позаяк вони не скріплені підписом вождя. Та хіба реальність того чи іншого плану визначається тільки наявністю стверджувальної закорючки вождя? Навіть підпертий багатьма підписами, план може так і залишитись на папері.Тож найкращим підтвердженням реальності згаданих намірів є численні приклади активного впровадження їх у життя.
81 Утім, підготовка РСЧА до випереджувального удару, наголошує відомий московський дослідник початкового періоду війни, професор російської Академії воєнних наук полковник В. Данилов (1992), підтверджується й «іншими документами», виявленими ним у архівах. «Є в них і кінцеві терміни готовності військ, — пише цей історик. — Найпізніший, який поки що вдалося виявити, — 2 липня 1941 року». На цю ж пору, до речі, відповідно до рішення ПолітбюроЦКВКП(б) від 4 червня 1941 р., протокол № 3 (Сталин, Берия... — 1993), у складі РСЧА мала бути створена «одна стрілецька дивізія, укомплектована особовим складом польської національності, який повинен знати польську мову». Здійснити це передбачалося «шляхом переукомплектування до 1 липня 1941 року 238 стрілецької дивізії Середньоазіатського військового округу поляками та особами, що знають польську мову і перебувають на службі в частинах Червоної Армії». На думку іншого відомого дослідника Б. Соколова (1995. — с. 25), «польську дивізію в Червоній Армії могли формувати лише в одному випадку — якщо збиралися “звільняти Польщу”. Так само, приблизно за місяць до початку 30 листопада 1939 р. невдалого “визволення Фінляндії” було розпочате формування фінської дивізії й цілого фінського корпусу Червоної Армії, куди мобілізували фінське населення Ленінградської області та Карелії, а також росіян, особливо командирів, як тих, що знали фінську мову, так і тих, що не знали». Як слушно зазначає дослідник, «формування польської дивізії не тільки прямо порушувало секретну домовленість з Гітлером про недопущення відтворення Польської держави, а й прямо провокувало Німеччину до нападу». Погодьтеся, не надто все це узгоджується із нав’язуваним радянськими істориками переконанням про те, ніби налякані Сталіним із його заповітним бажанням «уникнути війни» та зміцнювати «скріплену кров’ю» дружбу з Німеччиною червоні командири навіть на холодне дули, аби бодай необережним рухом не «спровокувати» тих полохливих німців. А тут — формування цілої «ворожої» дивізії! Дуже стислі терміни і місце її формування переконливо свідчать про те, що супротивнику не збиралися дати часу на розкриття цього красномовного секрету, а тим паче — після 1 липня. Це, на думку Б. Соколова, взайве доводить правильність суворовської гіпотези про планування Сталіним нападу на Німеччину 6 липня 1941 р.
На цю ж дату — 1 липня — звернув увагу й знаний у Швеції дослідник становлення радянського військово–промислового комплексу в передвоєнні десятиліття, провідний науковий співробітник Шведської військової академії Л. Самуельсон. «6 червня 1941 р., — пише він (2001. — с. 225–226), — тільки–но призначений Головою Раднаркому Сталін підписав спільну постанову Раднаркому і Центрального Комітету партії «Про заходи з підготовки до переходу промисловості на мобілізаційний план з боєприпасів». Для кожного із наркоматів, якого стосувалася постанова (крім самого Наркомату боєприпасів, в ній перераховані ще п’ятнадцять), конкретизувалося «завдання, яке той повинен був виконати до середини червня. Ці заходи були покликані «підготувати всі підприємства... до можливого переходу з 1 липня 1941 р. на роботу за мобілізаційним планом». Того ж дня «Сталін підписав і інші постанови, що стосувалися можливої мобілізації промисловості до 1 липня 1941 р., а також заходів, які належало здійснити в третьому кварталі 1941 р., незалежно від можливого початку війни».