— Я і є Калум Мак-Іннес.
— Може, ти знаєш ще когось з таким ім’ям? Бо Калум Мак-Іннес, якого шукаю я — дорослий чоловік.
Хлопчик нічого не відповів, а лише вивільнив товстий пучок овечої шерсті з чіпких тернових пальців.
Я додав:
— Може це твій батько? Його теж звати Калум Мак-Іннес?
Хлопчик придивлявся до мене.
— Що ви таке? — запитав він.
— Я маленька людина, — відказав я йому. — І все ж я людина і прийшов сюди, щоб побачитися з Калумом Мак-Іннесом.
— Навіщо?
Хлопчик завагався. А тоді додав: — І чому ви такий малий?
— Бо я хочу попросити щось у твого батька. Це чоловіча справа. — І я побачив, як на кутиках його губ почала з’являтись посмішка. — Бути малим не так вже й погано, юний Калуме. Однієї ночі до мого дому завітав цілий загін Кемпбеллів — дванадцять чоловіків, озброєних ножами та палицями. Вони зажадали, щоб моя дружина Морег привела мене, бо збиралися влаштувати наді мною розправу за якусь надуману зневагу. Тоді вона сказала: «Юний Джонні, збігай до дальньої луки і скажи батькові, нехай він іде додому, скажи, що я послала по нього». І Кемпбелли дивилися, як хлопчик біг з будинку. Вони знали, що я був надзвичайно небезпечною людиною. Але ніхто їм не казав, що я був маленького зросту, та й навіть якби казали, вони б не повірили.
— То хлопчик покликав вас? — запитав хлопчина.
— Не було ніякого хлопчика, — відказав я. — То був я сам. Я був у них в руках, і все одно мені вдалося вийти через двері, прямо крізь їхні пальці.
Хлопчик засміявся. А потім запитав:
— А чому Кемпбелли прийшли по вас?
— У нас виникло непорозуміння щодо того, кому належала худоба. Вони вважали, що корови належали їм. А я відстоював думку, що корови перейшли у мою власність тієї ж ночі, як перетнули зі мною пагорби.
— Чекайте тут, — сказав юний Калум Мак-Іннес.
Я сів біля струмка і подивився на будинок. Він виглядав чималим: можна було подумати, що це будинок лікаря або юриста, але аж ніяк не прикордонного розбійника. Я зібрав докупи камінчики, які лежали на землі переді мною, і кидав їх один за одним у струмок. У мене гострий зір, тож я з насолодою метав камінчики через усю луку прямо у воду. Я вже пожбурив із сотню камінців, коли нарешті хлопець повернувся в компанії високого чоловіка, який біг підтюпцем. Його волосся торкнулася сивина, а обличчя було довгастим, як у вовка. На цих пагорбах більше не водяться вовки, та й ведмеді теж перевелись.
— Доброго дня вам, — промовив я.
У відповідь мене зустріли мовчанка й витріщання. Я звик до витріщань.
— Я шукаю Калума Мак-Іннеса, — сказав я. — Якщо це ви, то так мені й скажіть, і я вас привітаю. А якщо ні, то дайте мені знати, і я продовжу свою путь.
— З якою справою прийшов ти до Калума Мак-Іннеса?
— Хочу його найняти у якості провідника.
— І куди ж тебе треба відвести?
Я втупився у нього поглядом.
— Складно сказати, — відказав я йому. — Бо дехто вважає, що цього місця не існує. Я маю на увазі одну печеру на Туманному острові.
Він відповів мовчанням. А потім мовив:
— Калуме, повертайся до будинку.
— Але та…
— Скажеш мамі, що я просив дати тобі трохи таблету.[24] Ти його любиш. Іди.
Обличчям хлопчика промайнуло кілька відчуттів — спершу розгубленість, потім голод і радість — і він побіг назад до білого будинку.
Калум Мак-Іннес мовив:
— Хто тебе сюди прислав?
Я вказав на струмок, який з плюскотом простягався між нами та спускався з пагорба.
— Що це? — запитав я.
— Вода, — відповів він.
— Кажуть, що по той бік струмка живе король, — сказав я йому.
Тоді я його ще зовсім не знав та й не сказав би, що знав добре потім, але його погляд став настороженим, а голова схилилася набік.
— Звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?
— Я ще нічого не стверджував, — відповів я. — Окрім того, що є люди, які чули про печеру на Туманному острові, і що ти, можливо, знаєш, як туди дістатись.
Він відказав:
— Я не скажу тобі, де печера.
— Я не шукаю туди дороги. Я шукаю провідника. Тим паче, що вдвох подорожувати безпечніше, ніж наодинці.
Він зміряв мене поглядом, і я приготувався почути жарт про мій зріст, але він промовчав, і за це я був йому вдячний. Натомість він сказав:
— Коли ми дійдемо печери, я не піду всередину. Ти виноситимеш золото сам.
Я відповів:
— Це мене не хвилює.
Він продовжив:
— Ти маєш взяти стільки золота, скільки зможеш донести сам. Я його не торкатимусь. Але так, я відведу тебе.
24
Таблет — вид шотландських солодощів, який нагадує вершковий ірис. Зазвичай таблет подають до кави та чаю.