— Однаково вдома спокійніше, чи не так?
Моррісон завагався. А тоді поспіхом затараторив:
— Ми пройшли через хостел і спустилися до підземного, гм… — він забув слово. — Місця, де зберігають воду. Воно існує з часів Ірода І Великого. Воду зберігали під землею, щоб запобігти випаровуванню. Сто років тому хтось проплив човном весь підземний Єрусалим.
Забуте слово застигло в глибині думок, наче дірка в словнику. П’ять складів, починається на «В», означає лунке місце глибоко під землею, де зберігають воду.
— Ну, до зустрічі, — попрощався сусід.
— До зустрічі, — відповів Моррісон.
Зелене Пустище спадало пологими схилами, які розділяли дуби і буки, а також каштани і тополі. Він уявив світ, у якому Лондон був поділений, у якому Лондон був містом, котре намагалися завоювати у хрестових походах — втрачаючи та відвойовуючи, а потім знову втрачаючи, і так раз за разом.
Мабуть, подумав він, справа не в божевіллі. Мабуть, там просто глибші тріщини чи небо тонше, і через нього чути, як Бог говорить до Своїх пророків. Але ніхто більше не зупиняється послухати.
— Водосховище, — промовив він уголос.
Зелень Пустища стала сухою й золотавою, а шкіру обдало жаром так, наче відкрили духовку. Здавалося, ніби він не полишав Єрусалим.
— У мене болять ноги, — казала Делорес. А тоді додала: — Я повернуся до готелю.
На обличчі гіда виникло занепокоєння.
— Я просто хочу трохи відпочити, — запевнила Делорес. — Стільки всього треба перетравити.
Вони проходили повз крамницю «Christ prison shop».[37] Там продавали сувеніри та килими.
— Я піду натру ноги. Ви двоє погуляйте без мене. Зайдете по мене після обіду.
Моррісон хотів заперечити, але вони найняли гіда на цілий день. Її шкіра була темною й обвітреною, а усмішка, коли вона всміхалась, вражала білизною. Вона повела його до кав’ярні.
— Отже, — почав Моррісон, — як у вас йдуть справи, добре?
— Туристів поменшало, — сказала вона. — Ще з початку інтифади.[38]
— Делорес, моя дружина, завжди хотіла тут побувати. Побачити святі місця.
— Так, у нас їх чимало. Знайдеться щось для кожного віруючого: християнина, мусульманина чи юдея. Це священне місто. Я тут прожила все життя.
— Гадаю, ви не можете дочекатися, коли нарешті все це вирішиться, — мовив він. — Е-е… Ну, тобто, палестинський конфлікт. Політичні питання.
Вона стенула плечима.
— Це не має значення для Єрусалима, — відказала вона. — Люди приходять. Вірують. А потім убивають одне одного, щоб довести, що Бог їх любить.
— Що ж, — сказав він. — Чим тут зарадиш?
Вона всміхнулася своєю білосніжною усмішкою.
— Іноді, — мовила вона, — я думаю, що було б краще, якби місто розбомбили. Щоб залишалася лише пустеля з радіацією. Кому б тоді воно було потрібне? Та потім я думаю, що люди однаково приходили б і збирали радіоактивний пил, який може містити атоми Куполу Скелі, Храму або Стіни, до якої притулявся Ісус, коли йшов до Хреста. Люди б воювали за право володіти отруйною пустелею, якби цією пустелею став Єрусалим.
— Вам тут не подобається?
— Ви мали б радіти, що ваша батьківщина — не Єрусалим. Ніхто не хоче розділити Лондон. Ніхто не відправляється в паломництво до священного міста Ліверпуль. Бірмінгемом не ходили пророки. Ваша країна ще дуже молода. Вона ще зелена.
— Англія не молода.
— У цій країні досі точаться суперечки через рішення, прийняті дві тисячі років тому. Люди вже три тисячі років не можуть вирішити, кому належить місто — ще з тих часів, як цар Давид відвоював його у битві з євусеями.
Він потопав у Часі, відчував, що той чавить його, як чавлять зі старих дерев оливу.
Вона запитала:
— У вас є діти?
Питання заскочило Моррісона зненацька.
— Ми хотіли дітей. Але з цим виникли проблеми.
— Ваша дружина, вона сподівається на диво? Бо іноді й таке буває.
— Вона… вірує, — відповів він. — Я ніколи не вірував. Але ні, думаю, диво тут ні до чого.
Він відсьорбнув кави.
— То, цей, ви заміжня?
— Мій чоловік загинув.
— Від вибуху бомби?
— Що?
— Від чого він загинув?
— Від рук американського туриста. З Сієтла.
— Боже…
Вони допили каву.
— Підемо поглянемо, як там ноги вашої дружини?
Піднімаючись вузькою вуличкою до готелю, Моррісон сказав:
— Я зовсім самотній. Я працюю на роботі, яка мені обридла, та приходжу додому до люблячої дружини, якій я, тим не менш, не надто подобаюсь, і бувають дні, коли, здається, не можеш поворухнутись і хочеться тільки, щоб увесь світ кудись зник.
37
«Крамниця при в’язниці Ісуса». Така назва обумовлена тим, що крамниця розташована поблизу місця, де Ісуса тримали під вартою.