Ми почали підніматися дерев’яними сходами. Він ішов поряд зі мною, і я тримав його руку правицею, а на поручень спирався лівицею. Тут, високо в будинку, відчувався запах пилу і старої деревини. Хлопчик ступав певно, хоча місячного сяйва ставало дедалі менше.
— Ти вже вирішив, яку історію розповіси мені перед сном? — запитав він. — Як я й казав, необов’язково, щоб вона була страшною.
— Не зовсім.
— Можеш розповісти мені про цей вечір. Про те, чим ти займався.
— Це буде така собі історія. Нещодавно моя дівчина переїхала до нового будинку на окраїні. Вона отримала його у спадок від тітки чи що. Цей будинок дуже великий і старий. Сьогодні я збираюся провести з нею свою першу ніч, тому вже десь годину чекаю, доки вона та її співмешканці повернуться з вином та індійським фастфудом.
— Бачиш? — сказав хлопчик.
В його словах знову почулася ця зверхня втіха; але всі діти бувають іноді нестерпними, коли вважають, що знають те, про що не знаєш ти. Напевно, це для них на користь.
— Ти все це знаєш, але зовсім не думаєш — натомість, чекаєш, доки твій мозок сам заповнить пробіли.
Він відчинив двері на горище. Всередині панував суцільний морок, але рух дверей сколихнув повітря, і я почув, як щось тихенько закалатало, немов сухі кістки в тоненьких мішках. Клац-цок, клац-цок — ось так.
Я був би відсахнувся, коли б зміг; але чіпкі, безжалісні пальчики потягнули мене вперед, у пітьму.
Закляття проти допитливості
Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім’я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім’я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот[40] продавала обідрані книжки в м’якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім’я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.
Часом я купував книжки у Черіті Перрот.
Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.
Я нічого не придбав у нього.
Наступного разу, коли я прийшов на ринок, Черіті Перрот вже пішла, а її місце зайняла сім’я індіанців, яка продавала кальяни та інше начиння для куріння, але низенький чоловік у темних окулярах із сірою скатертиною досі стояв за своїм столиком у глибині блошиного ринку. Тепер на ньому лежало ще більше різьблених істот.
— Ці фігурки не схожі на жодних відомих мені тварин, — сказав я йому.
— Не схожі.
— Ви їх самі робите?
Він похитав головою. На блошиному ринку не можна питати, звідки люди беруть товар. Тут мало що вважається табу, але походження товарів — виключення.
— Багато вам вдається продати?
— На їжу вистачає, — відказав він. — І на житло теж.
А тоді продовжив: — Вони варті більше, ніж я за них прошу.
Я взяв до рук фігурку, яка могла б бути схожою на оленя, якби олені були хижаками, і запитав:
— Що це?
Він зиркнув на неї.
— Гадаю, це примітивний товн.[42] Тут складно сказати.
А тоді додав:
— Він належав моєму батькові.
Пробив дзвін, а це означало, що блошиний ринок незабаром зачиниться.
— Хочете поїсти? — запитав я. Він дивився на мене насторожено.
— Я пригощаю, — докинув я. — Просто так. Через дорогу є закусочна «У Деніса». Або можемо сходити в бар.
Він ненадовго задумався.
— «У Деніса» згодиться, — відповів він. — Зустрінемося там.
42
Людиноподібний монстр, що виглядає як потворний горбань із довжелезними пазурами на пальцях. З’являється в романі Джека Венса «Очі чужого світу».