Я сидів у закусочній і чекав. Через півгодини я вже не сподівався, що він прийде, але на мене чекала несподіванка. Він з’явився через п’ятдесят хвилин з коричневою шкіряною сумкою, прив’язаною до зап’ястя довгим куском шворки. Я подумав, що у ній, мабуть, лежали його гроші, бо сумка теліпалася так, наче була порожньою, а весь його товар туди б не помістився. Незабаром він вже ласував купою млинців і згодом, за кавою, наважився на розповідь.
Сонце почало гаснути десь після полудня. Спочатку щось блимнуло, а тоді затемнення, яке з’явилося з одного боку, почало ширитись малиновим обличчям сонця, доки те зовсім не згасло, наче жарина, яку позбавили вогню. Світом знову запанувала ніч.
Балтазар Неспішний побіг вниз схилом, навіть не перевіривши і не зібравши здобич із сітей, які він розвішав на деревах. Він не зронив жодного слова, щоб не збити дихання, і рухався так швидко, як тільки міг при своїх габаритах, аж доки не сягнув підніжжя пагорба й дверей своєї однокімнатної хатини.
— Телепню! Настав час! — вигукнув він.
А тоді опустився на коліна і запалив лампу з риб’ячим жиром, яка шипіла, смерділа і горіла мерехтливим оранжевим полум’ям.
Відчинилися двері хатини і з них вийшов Балтазарів син. Він був трохи вищий за батька, набагато худіший і безбородий. Юнака назвали на честь діда, і доки той був живий, хлопчика звали Фарфал Молодший; та зараз до нього навіть прямо зверталися не інакше як Фарфал Нещасливий. Якщо він приносив додому несучку, вона переставала нестись; якщо він вдаряв сокирою по дереву, воно обов’язково падало в найбільш незручному місці з найменш приємними наслідками; якщо він знаходив скарб із стародавніми коштовностями в замкненій скрині, що стриміла з землі скраю поля, ключ до неї неодмінно ламався в замку, а в повітрі завмирало тихе відлуння пісні, наче співав далекий хор, і скриня розсипалася на порох. Дівчата, які западали йому в серце, закохувалися в інших чоловіків, ставали гру[43] або їх викрадали деоданди.[44] Таким було його життя.
— Сонце згасло, — сказав Балтазар Неспішний своєму сину.
— Виходить, це все, — відповів Фарфал. — Кінець.
Після того, як сонце зайшло, стало прохолодніше.
Балтазар лише мовив:
— Скоро настане. У нас залишилося всього кілька хвилин. Добре, що я підготував запас харчів на цей день.
Високо тримаючи лампу з риб’ячим жиром, він зайшов до хати.
Фарфал попрямував за батьком до їхнього крихітного помешкання, в якому була лише одна простора кімната і замкнені двері у дальньому кінці хатини. Саме до них підійшов Балтазар. Він опустив на підлогу лампу, зняв з шиї ключ і відчинив двері.
Фарфалові перехопило подих.
Він лише мовив:
— Ці кольори.
А тоді додав:
— Я не насмілюся зайти.
— Ну ти й довбень, — випалив батько. — Заходь, але ступай обережно.
А коли Фарфал не ворухнувся, батько заштовхнув його і зачинив за собою двері.
Фарфал стояв і кліпав, звикаючи до світла.
— Як розумієш, — сказав його батько, склавши руки на чималому пузі й оглядаючи кімнату, в яку вони потрапили, — з точки зору часу цієї кімнати не існує у світі, до якого ти звик. Натомість вона існує за мільйони років до нас, в часи Реморіанської імперії. Цей період відзначається чудовою музикою лютень, вишуканою кухнею, а також привабливістю і піддатливістю рабського класу.
Фарфал протер очі, а тоді поглянув на дерев’яну віконну раму посередині кімнати, раму, крізь яку вони щойно пройшли, як крізь двері.
— Тепер я починаю розуміти, — сказав він, — чому тебе так часто не було вдома. Мені здається, я не раз бачив, як ти заходив до цієї кімнати крізь оті двері, та мене вона ніколи не цікавила. Я просто мирився з тим, що повинен пройти якийсь час, доки ти повернешся.
Затим Балтазар Неспішний почав знімати з себе вбрання з темної мішковини, аж доки не постав голий — гладун з довжелезною сивою бородою і коротким сивим волоссям, — а тоді надягнув яскраву шовкову мантію.
— Сонце! — вигукнув Фарфал, зазирнувши до кімнатного віконця. — Поглянь на нього! Воно багровіє, мов свіжорозпалене багаття! Тільки відчуй, яке від нього лине тепло!
А тоді додав:
— Батьку, чому мені ніколи не спадало на думку запитати тебе про весь той час, що ти проводив у другій кімнаті нашої однокімнатної хатини? Чому я ніколи не зауважував існування цієї кімнати, навіть подумки?
Балтазар зав’язав останні ремінці, які допомагали прикрити його величезне черево шовковим вбранням, всіяним вишивками прекрасних чудовиськ.
44
Хижі людиноподібні монстри, схожі на кремезних чоловіків з «позбавленою блиску, чорною, як смерть, шкірою і видовженими очима-щілинами». З’являються у творах Джека Венса.