Інженер спустився до міста. Головний майдан був безлюдний, так само як і вулиці, якими він пройшов. Удалечині обабіч ріки стелився над лісом низький туман. Спека струмувала прямовисно, і д’Арраст шукав клаптик затінку, щоб сховатися. Нараз під навісом одного будинку він угледів маленького чоловічка, який махав йому. Підійшовши ближче, він упізнав Сократа.
— Ну як, пане д’Арраст, сподобалася тобі церемонія? Д’Арраст відповів, що в халупці було надто задушливо і що, як на нього, то краще небо над головою і ніч.
— Звичайно, — мовив Сократ, — у вас тільки сама обідня. Ніхто не танцює.
Він потирав руки, стрибав на одній нозі, крутився круг себе і сміявся, аж заходився.
— Неможливі, вони неможливі. — Він допитливо глянув на д’Арраста: — А ти ходиш на обідню?
— Ні.
— А куди ж ти ходиш?
— Нікуди. Не знаю.
Сократ знов засміявся.
— Бути не може! Пан без церкви, без нічого!
Д’Арраст засміявся теж.
— А так. Бачиш, я не знайшов свого місця. Отож і поїхав.
— Залишайся з нами, пане д’Арраст, я люблю тебе.
— Я б з радістю, Сократе, але я не вмію танцювати. — їхній сміх полохав тишу безлюдного міста.
— А, я забув, — мовив Сократ, — тебе хоче бачити касік. Він снідає в клубі. — І раптом ні з того ні з сього Сократ рушив у бік лікарні.
«Куди ти?» — гукнув йому д’Арраст. Сократ удав, що хропе: «Спати. Скоро процесія». І він майже побіг, знову голосно хропучи. Касік просто хотів запропонувати д’Аррасту почесне місце, звідки той міг би спостерігати видовище. Він пояснював це інженерові, ділячись з ним порцією м’яса і рису, здатною поставити на ноги паралітика. Спершу вони влаштуються на балконі суддівського дому, перед церквою, щоб побачити, як виходить хресний хід. Потім підуть до мерії, на проспект, що веде на церковний майдан, — спокутники підуть тим шляхом назад. Начальник поліції був справді в залі клубу, і весь час крутився біля д’Арраста з незмінною усмішкою на губах, і все говорив йому якісь нерозбірливі, але явно люб’язні речі. Коли д’Арраст спускався сходами, начальник поліції кинувся вперед розчищати дорогу й притримувати двері. Обидва чоловіки подалися в густому сонячному варі по все ще безлюдному місту до оселі судді. В тиші відлунювали тільки їхні кроки. Але тут зненацька на сусідній вулиці вибухнула петарда і зігнала з усіх будинків важкі й незграбні зграї голошиїх грифів. Майже одразу вибухнули в усіх напрямках десятки петард, двері повідчинялися, і люди почали виходити з осель і заповнювати вузенькі вулички. Суддя висловив д’Аррасту свою гордість з того, що може привітати його в своєму скромному домі, й повів на другий поверх гарними бароковими сходами, побіленими блакитним вапном. На майданчику, що його минав д’Арраст, двері відчинялися, і з них витикалися темні дитячі голови, які одразу ж зникали, чути було тамований смішок. У парадній залі, дуже гарної архітектури, стояли лише плетені меблі й великі клітки з неймовірно голосистими пташками. Балкон, де вони розмістилися, виходив на маленьку площу з церквою. Тепер ЇЇ починала заповнювати мовчазна юрба, люди стояли нерухомо на осонні, в майже видимому на око гарячому вареві. Тільки діти гасали довкола площі, зупинялися різко й підпалювали петарди, вибухи лунали один по одному. Звідси, з балкону, церква з її потрісканими стінами, з десятьма східцями, пофарбованими синькою, з двома синіми дзвіницями здавалася меншою, ніж насправді. Зненацька з церкви долинули звуки органа. Натовп, що стояв обличчям до паперті, розступився по обидва боки площі. Чоловіки поскидали головні убори; жінки поставали навколішки. Далекий орган довго вигравав якісь марші.