"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? — маячили перед Корецьким думки. — Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст… А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.
— Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким, — пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
— За мною, панове!
VI
— А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? — запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
— Усiх, батьку, до єдиного, — вiдповiв сивоусий запорожець, — одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись — усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво… ну й послухався, язика показав…
— Це вiн тобi в насмiшку, на глум, — засмiявся Шрам.
— Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую, — вiдповiв запорожець сумирно.
— Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? — спитав сотник.
— Трьох-таки, клятi, уклали, — пробурчав Шрам, — спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись… ну, трьох наших кулями й цокнули…
— Кого ж та кого?
— Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих, — зiтхнув глибоко Шрам: — Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра…
— Зробiм же першим новосельцям i першу честь — поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
— Не забаримось, не задержимось! — вiдповiли деякi сивочубi понуро.
— А мене навiть кортить туди швидше, — зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, — що скiльки там нашого славного лицарства — сила!
— I нiхто ж то назад до нас не вертається, — додав, мiркуючи, сотник.
— Знати, що й там добре, — запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:
— Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови…
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
— Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
— Я, моя дитино, — обернулась до Орисi няня, — понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились…
— Неси швидше, мамо, — поквапила її Орися, — хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти.
— I я пiду з бабусею, — захвилювалася Катря, — хоч на одну мить гляну, побачусь…
— I я, i я теж! — кiлькоро голосiв ще похопилося.
— Нi,вiдперечила Орися, — i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу.
— Воiстину так, — пiдмiцнив i отець Василь, — менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, — чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав сердито потилицю i обернувся до Шрама:
— А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
— Бачу, батьку, — вiдiзвався Шрам, — це б iще байдуже, а досадно, матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба…
— А спробуй-но зараз, — сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати, намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
— Овва! — засмiялися козаки. — Стара баба, видко, на втори слаба!
— Авжеж! — додали другi. — Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз решета…
— Або як iз вершi, — вставив запорожець.
— А тривайте, хай гукне ще й панi, — сказав Шрам i приставив гнота до полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного… а це враз на самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в повiтрi…
— Докинула, докинула панi вельможна! — зрадiли козаки. — Саме на середину греблi шерепнула!