— Спасибi, добродiйко! — поклонились другi. — Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
— Та он, гля, братцi, — деякi аж припали до греблi, — певно, винюхують… панський гостинець… Усi зареготалися весело.
— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам. — Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.
— Не доплюнула! — крикнули козаки.
— Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, — зауважив пан сотник.
— Та то вони примiряються тiльки, — вставив Шрам, — а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
— А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток, — постерегав Шрам. Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.
— От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця, — повiншував усiх чуприндир-запорожець.
— Поки прилетить, i ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.
— Важно ляпнули! — пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.- їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
— Що й казати, — згодились другi, — запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався… Почувся стогiн…
— Стає душно, — завважив пан сотник, — тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
— Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! — згодився запорожець. Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.
— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам… Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.
— От тобi й дочекався! — засмiявся сивоусий завзятець. — Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню, хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили… Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
— Оце так справно! — похвалив запорожець. — А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем, — ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря, — а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа…
— Випий, голубе, на здоров'я… — стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче…
VII
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись i крики, i лайки, i стогiн.
— Доброго гостинця прислали нашi, — засмiявся тихо Вернидуб.
— То, певно, дядько Шрам так вiтає,- зауважив сусiда.
— Авжеж, не хто, — пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско зiпав:
— Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв…
— Але тi бестiї… молодець! Браво, браво! — проводив басовi якийсь тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини козачi крем'яшня й глина.
— Уже гавкнули, iроди! — прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
— А що, як нашим? Докинули? — цiкавились найближчi до його.
— Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi, здоровi, — з нашого добра накували.
— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо було ятаганом вiдтято).
— Пождiть трохи, хлопцi, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос i так здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi, а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.
— Дядьку Дубе! — кричали йому на вухо найближчi сусiди. — А чи ж нам у холоднiй водi потопати, то краще удармо!
— Пождiть! Покупайтесь трохи! — вiдгукпув Вернидуб. — З холодної купелi ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, — пильнуйте, аби не замокли, — а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли майже по колiна в водi, яка рiзала їм пекучим холодом ноги; деякi непризвичаєнi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби контентнi з цiєї новини, — це їх бавило.
— Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi, чудесно скупатися перед парнею! — вигукнув один чуприндир, мочачи у крижанiй водi свою голену голову.
— Незабаром пiрнеш i з чуприною, — вiдповiв другий, — вода почала гаразд прибувати — певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi туманом слався i заволiкав її геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в їй потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха гукнув:
— Ану, тепер, хлопцi, за мною — пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на пiвгуку.