VIII
Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогової башти i пильно стежив старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть i ще робиться навколо. Душа її, покинувши тiло, здавалось, тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цiєї групи, спершись головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм її iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води пiдказали їй, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її блiдi щоки фарбу задоволеної гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й велебно промовила:
— Дiду! Ви, що вже нажились на своїм вiку i своїми дiлами придбали собi славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними душами, як он тi, бути в однiм мiсцi — надмiрне щастя!
— Велике щастя, дитино моя, — вiдповiв зворушений дiд, — велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!
— Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на користь моїй бiднiй Українi…
— Ще зробиш, — сказав прорбчо дiд.
— Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного тiльки б прохала я в бога — зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не знаючi жаху орли.
Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.
— А чи не можна, дiду, от з цiєї плющихи послати їм гостинця навздогiн? — спитала дiда Орися.
— Нi, не повернеться, — сказав дiд, — вона наведена лише он на той шлях.
Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й окопища.
— От цих добре можна шелеснути, — сказав дiд, i Орися запалила з його люльки гнота.
— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. — Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..
— Неприятель, ворог нашого народу, — байдуже вiдповiла Орися.
— Знаєш хто? — хвилювалась все бiльше подруга. — Це Антось, це Корецький твiй… Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумнiву нема, — це вiн, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси молодого обличчя…
Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя…
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови, радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся закохано-велебно, очi, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.
— Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись, — хвилювалась Катря, — який вiн славний, коханий твiй…
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i брови суворо нахмурились.
— Коханець! — вiдгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль, приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
— Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!
Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
— Ясний гетьмане, — обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим славним бойовим силам!
— Так, я бачу, — сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левiв!
— О, це гiєни — не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину кровi шляхетного славного лицарства!
— Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! — вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч татар?
— На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути свої сили! — вiдповiв Чарнецький. — Помiж ними i так вже чути нарiкання, i я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
— Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! — зiтхнув важко Лянцкоронський.
— Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, — вiдповiв, скипiii-ши, Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.
— Яке ж? — зацiкавився гетьман.
— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй, випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i дощенту знищать це гадюче кубло!..
— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку…
— Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля розруху з гармашнi вашої вельможностi сарана налетить ззаду! — I Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.
Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було сподiватись, Орися пiшла до своєї свiтлицi в роговiй баштi i по дорозi зустрiла бабусю.
— Вклонявся тобi, доню, батько твiй, — сказала бабуся, поцiлувавши свою Орисю в чоло, — i звелiв переказати, що господь бог огрiває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце i не слабшає силою дух, що й тобi вiн його посилає вкупi з батькiвською молитвою.
— Спасибi тобi, неню, за переказане вiд його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає менi сили; отцева й матчина молитва зi дна моря вертає, з тяжкої неволi визволяє… Що ж, як там? — додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?
- Є вже таки чимало в божому раю, — зiтхнула глибоко бабуся, похитавши головою.
— Так, в божому раю, — пiдмiцнила Орися, здiйнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебнi очi, — я цьому глибоко вiрю, — i, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсiм розваленi? А з гармат чи вцiлiла ж хоч одна?
— Окопища розвалено, але їх уночi полагодять; а з гармат же тiльки товстопузиха ще держиться та баба, останнi ж усi пiдбитi, — говорила спокiйно бабуся, — а то й їх якось прилаштують… Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, до тебе батько прислав двох поранених…