— А що менi той татарин? Ото дивовижа! — образився навiдь запорожець. — Я йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну — та ще й як!..
— Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
— Пильнуй праворуч! — крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i мусили вовернути назад, — очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до самого дна.
— Го-го-го! — весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню. — По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi, — дядько став не пускає по своїй спинi поганi топтатися!..
— Тепера не пустив, — замiтив Шрам, — а от як морозцем вiзьметься болото, то й полiзуть.
А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась, злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась, пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня замовкла навiки.
— Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! — командував сотник. — Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!
Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув сотниковi з товаришами:
— Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
— Всi — на вали! — пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями па вали, i, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.
Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини. в нападаючих, — вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.
— Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригодi стане!
Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.
А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:
— Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..
I валилися нiмцi як снопи; падаючi перекидали лiзучих, i сповнялись рови трупами; повiтря тряслося вiд брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, вiд звiрячих вигукiв i прокльонiв. Купи трупiв сповняли рови i тим улегшали нападаючим приступ. Частина пiхоти, ставши над берегом ставу, почала стрiляти з рушниць, i кулi, пробиваючи козацькi ряди, скидали чубатих з валiв униз, до нiмоти; мiж тим новi нiмецькi сили, бачачи, як зменшується число оборонцiв, ще з бiльшим озвiрiнням лiзли на вали, захоплюючи найпридобнiшi мiсця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: "Прощавайте, хлопцi!" — i впав навзнак, вiдкинувши далеко свiй закурений порохом чуб; вже Рубайголова, пiднятий на чотири списи, впустив ятаган i тiльки вспiв показати ворогам дулю; вже Горiлкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, i коли його хотiли пiдняти, просив тiльки, скрегочучи зубами: "Покиньте мене, братцi… Швидко дiйду, а от повернiть мене тiльки спиною до собак, щоб очi мої перед смертю не бачили цiєї поганi"; вже почала пiдупадати козача сила… Коли зненацька праворуч розлягся стрiл, за ним услiд страшенний вигук, i хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для пiдмоги осторонь, згубивши вiдразу чоловiка тридцять, шелеснулись на цих же й зiбгали їх; тi, що злiзли на вали, остовпiли в нерозумiнню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й налiво цiлi вулицi, вiдсував ворожi ряди вiд валiв до провалля.
— Спасибi, хорунжий! Добре! — кричав несамовито Шрам. — Так їх, каторжних! Бий, криши дияволiв на шматки!
— Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! — гукнув сотник i з перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.
— Гей, погуляймо, хлопцi! — скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.
Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та бескидiв… Ще хвилина — i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла, зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.
— Куди ти, к бiсу? — спитав був його запорожець, а потiм почухав потилицю й додав: — Ат, шкода чоловiка — добрий козарлюга був!
— Стривайте, дурноголовi! — кричав сотник, пiднявши скривавлену руку вгору. — Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i грiзно крикнув:
— Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.
— Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi, значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на нас… Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, — все-таки трохи продержимось.
— Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою вiдкликнулися всi.
— Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання…
— Не можна, не можна, пане отамане! — обiзвались Шрам i старий запорожець.
— А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручi в провалля, — поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть, i смерть буде приємнiша!
— Що й казати! — згодився сивий запорожець. — Що приємнiше, то приємнiше… Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а потiм i на перинi лягти.
— Вiрно! — пiддержав Шрам. — Але от тiльки менi здається, що треба б про це поранених спитатися.
— Ну й Шрам! — загомонiли навкруги. — Скаже слово — так мов тобi дратвою приточає!
I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.
— А що, панове-товаришi й друзi, — звернувся до тяжко-ранених Шрам, — чи волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити козацьким сном на долинi?
— Не кидайте, братцi, нас тут па муки! — застогнали однi.
— Кидайте з скелi! — прохали другi.
— Вiд братньої руки й смерть красна — рiшили третi.
— Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю, — сказав велебно сотник, — i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим iiороговi в руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?