— Братiє i друзi мої, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступає година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Україну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!
— Ляжемо, панотче, голови положимо! — перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.
— Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров пресвятої богородицi, заступницi нашої перед престолом Всевишнього! — велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.
Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм — значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.
Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.
Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державної вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.
Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своєю батавою i до неї обернувся тихою мовою:
— Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!
— Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! — вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
— До сеї пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за пiвмилi; пан Яскульський — ' i пройда, i зух — вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву — на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину — орлине Чарнецьких гнiздо.
— Так, так, — пiдмiцнив сивобородий дiдусь, — учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.
— Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграї, розлiзлись загони татарськi, — додав хорунжий.
— Знати, наважились вони, — вiв далi сотник, — або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас — пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер — на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.
— Не дамося собакам живцем! — покрикнула громада. — Хiба через наш труп переступлять поганцi!
— Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну, — прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
— Дорого, дiду, заплатять! — зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
— Добрий козак.
— Слухайте ж, панове, мою другу рiч, — знову почав сотник, i тиша запанувала. — Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна — продовж йому, господи, вiк — здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?
— А що ж, пане сотнику? — спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. — А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?
— Та голiв двiстi на християнську душу… — вiдповiв сотник.
— Гм! Не дуже багато! — зареготавсь оселедець. — Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири — не менше… чи так, братцi?
— Так, так! — вiдiзвались деякi весело. — А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
— Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, — по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, — сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
— Даймо, вставив старий козарлюга, — що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте — спробувати можна.
— Тим паче, додав сивий дiд, — що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
— Так слухайте ж мого наказу, — єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. — Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого — невилазне провалля, а просто — добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!
— Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
— Нащо й краще! — пiдмiцнили чупруни.
— Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…
— Чого не продержатись? Продержимось! — пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
— А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, — провадив сотник. Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
— Не дамося живцем! — покрикнула грiзно жонота.
— Зумiємо вмерти, — вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, — i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!
— Батькова дочка! — зауважив кобзар.
— Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.
Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки — з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…