— Квiточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!
— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, — я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов, — каже, сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!" — Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.
— Ну, ну! Що ж далi? — допитувалась зацiкавлена Катря.
— Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi, — ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!
— Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!
— Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.
— Так де ж вiн, твiй Антось?
— Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…
— I ти викинула? Забула його?
— Не руш! Годi! — сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.
Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, — однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;
її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…
Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.
Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить, — i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.
— I як-таки тютюном та на дитину! — зiрвався з її уст лагiдненький докiр.
— Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.
— Мамо, я привчусь — засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.
Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.
Орися схопилася його дiгнати; а це її перейняв другий i вдарив; вона — в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється:
— Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий їх!
I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.
А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день — i нема…
А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"
— Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.
Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.
Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!
Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…
А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…
Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" — i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…
— Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обiймiв.
— Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!
— Коханий мiй, любий! — шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.
— Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей…
I знов усе лине, зника… далi, далi!
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.
— Не спиш усе, моя ягiдочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисi. — Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
— Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! — промовила тихо Орися. — А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…
— Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! — зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку. — Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркує…
— Не надi мною одною його воля свята, а над усiма, — вiдiзвалась спокiйно Орися. — Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… — I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.
— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
— Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
— Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…
— Сили, бабусю, у ворога дужi — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
— Молодесенькою.
— А як горiла вона, ти бачила?