— Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! — весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали.
— Запорошить! — завважив, усмiхаючись, i пан сотник. — А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi.
— Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, — постановив Шрам — зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.
— Вiрно! — змiцнив i пан сотник. — А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами).
— Чого й краще! — згодився Шрам. — Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, — пояснив сотник.
— Потiха, та й годi! — додали з реготом ближчi чуприни.
— Тривайте, братцi! — укинув з тривогою сивоусий козак. — А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!
Всi сполошилися й оточили дiда кружком.
— Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! — загомонiли довкола.
— Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! — почувся з пiтьми голос хорунжого. — Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi, — по три пари волiв ледве тягнуть.
— Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!
— Коло баб'ячого? — засмiявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!
— Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! — зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах.
— А в мiстечку що дiється? — спитав хорунжого сотник.
— А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.
— Добре, промовив пан сотник, — так ми до свiту геть-геть улаштуємось i вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну, а у млин пiд лотоки на чати готуються?
— Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та тридцять з охочих…
— О? То чудесно! — заспокоївся сотник. — Дружнiше, хлопцi, метнiться, напружтесь та кiнчайте роботу!
Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода; лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив:
— Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей — i кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лiвий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих, — це задля випаду до потреби… щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та слухайте ще, братове, — у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх — ворогiв i поганцiв — як сарани, цiлi хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору, промовив:
— Ну, дорогi мої друзi i браття, — за святу вiру, за волю, за нашу матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми умiємо весело й умирати.
— Покажемо, пане сотнику, покажемо! — розлiгся дружний галас навколо.
— Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
— За твоє здоров'я, пане сотнику! — всi вiдгукнулися радо i по черзi, з повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим, сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на здобут мiста рушити.
— З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi, — спалахнув Потоцький.
— Татари зреклися вiд штурму, — вiдповiв обозний.
— Гiєни падлючi! — процiдив з злобою гетьман. — Тiльки на падла збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда добули, — я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
— Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? — спитав сотник, занудившись чеканням.
— Уже на шляху готуються, дурнi, — вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.
— Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога, — згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
— А славно обмерзли голощоком окопи, — завважив вiн, глянувши, — от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
— Так, так! — вiдiзвався й Шрам. — Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим — до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно.