— Ну, я відверто зізналася — не знаю я, що робити. Вони, здається, і не сподівалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан — той і каже — через хлопця…
«Тарозумію я, що не через дівчину!» — мало не вилаявся Кирин. Повільна розповідь його дратувала.
– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться — за плату, звісно. Ну, домовилися, що половину вперед…
— А далі?! — Драгон уже не приховував нетерпіння.
— Учора ввечері… В шинку вже тільки один Василь залишався, та ще цей содоміт…
Очі Драгона полізли на лоба.
— Він, коли думав, що ніхто не бачить, то спідницю начепив, картату таку.[56] Увечері, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дійшла до справи. Раптом хтось по вікну — бах! Ми, ясна річ, усі туди подивилися — і не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двоє. Люди з собачими головами. Ну, той — хоча й содоміт, але не з лайна зроблений — пістоль з-за пояса. А Василь — ніколи б і не подумала, що Василь! — йому ножа в спину. Та він усе ж таки вистрелив і одного нечистого вклав на місці — мабуть, куля срібна. Падав уже, а щось Василю сказав — прокляв, чи що? А тут ще ціла сімейка Ярошенківців — ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робітника мого. А мене — у лантух, як і цю бідолашну.
«Чому? Чому Галку взяли живою?»
— Далі нічого не бачила, тільки чула.
«Далі ясно. Випадково наскочили на татар, які, побачивши песиголовця, почали стріляти. А тіло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на місці?»
Село — досить велике — з’явилося з-за повороту річки.
— Обличчя запни, як татарки, — порадив Драгон своїй супутниці. — А то ще хтось вирішить, що ти привид… Бабахне… Срібною кулею.
Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловісно.
«Песиголовців і звичайна куля бере. Може, й іншу нечисть не треба сріблом, вистачить олова?»
— Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуєш?
Кирин небезпеки не відчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити ґніт на рушниці.
— Знаєш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, і не чарівниця я ніяка, але…
«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».
Боян спішився, поклав сплячу дівчину на сідло (добре, що мерин такий спокійний), Галка і повела коня, а він ішов поряд з рушницею у руках.
— Постривай, козаче… Такого коня в селі не було!
Драгон навіть не спробував відкрити вогонь (біс його знає, може, і справді тут срібна куля потрібна, та й півсела збіжиться на постріл) — витяг чекан.
— Ти що, Бояне? Своїх б’єш, аби інші боялися?
Дівчина, яка з’явилася замість жеребця (просто був жеребець, а стала дівчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останній раз він був з жінкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.
«Вона чекає на відповідь. Щось треба сказати, але що?» Раптом Драгон — як це вже бувало — почув свій голос неначе збоку:
— А хто ж знав, що свої такі дурні? Гадаєш, тільки Галка знає, що в селі є, чого немає? Жеребець грошей коштує, почнуть ловить, ще щось зрозуміють…
— Нема кому ловити — неділя ж сьогодні.
«Усі в церкві. А я з ліку збився».
— Тут щось коїться. — Жінка вимовляла слова трохи дивно.
«Ну що ж, як то кажуть:
— Пішли, куме, до церкви!
— Та слизько ж!
— А шинок по дорозі?
— Ну хіба що під тином».
…Столи та лавки в шинку були зсунуті попід стінами.
По центру — килим, на ньому два мертвих тіла.[57]
Драгонів шлунок неначе стисли лещатами, і він усе зрозумів раніше, аніж побачив обличчя жінки, що прожогом до них кинулася.
— До клуні, швидше! — прошепотіла друга шинкарка.
Перша, Галка, зойкнула і, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис їй рота долонею. Він не встиг нічого подумати, прорахувати, що може статися, якщо їх побачать, але відчував, що нічого доброго.
— Це не мара, це її рахман.[58] — Чародійка всілася на лантух зі збіжжям.
Драгон мало не спитав, а яка нам різниця, якщо все одно не обійшлося без дуже сильного чаклуна — хоч так, хоч наопак,[59] але промовчав. Батьківська наука — не казати зайвого — вже не раз ставала йому в пригоді. «А зайве, — казали батько, — усі слова, без яких обійтися можна».
— Такого не було років триста чи всі п'ятсот. Ні, я не помиляюся. — Відьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. — Ми вміємо розмовляти з рахманами. Тільки зі своїми і тільки розмовляти. Ми, рагани,[60] це вміємо!
60