Про раганів Боян щось чув краєм вуха на Сіверщині.[61]
«Вона зрозуміла, що я її не впізнав. І підказує, що вона — рагана. Мабуть, треба їй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищі? Здається, collega. Треба сказати колезі…»
— Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж років двісті ніхто не вмів накладати.
У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але він притримав її при собі — і майже зразу мав привід подумки подякувати небіжчикові татусю.
— Ну-у, — рагана тягнула слова, — для такого мало знати старі закляття, ти ж розумієш.
Кирин не зрозумів, але повірив. Цікаво було, правда, щό саме треба ще, крім знання заклять? Якусь особливу вдачу?
— Але тепер інше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…
«Не можу знати».
— У рахманів як у нас, але як у дзеркалі.
Боян здивовано подивився на відьму, Галка Стапка, що досі стояла, обпершись спиною об стіну і виглядала прибитою, — теж.
— Ну, припустімо, якась дівчина мучить хлопця: то надію дасть, то відбере знову, а у них він її мучить.
«Ну та що нам це дасть?»
Драгон не встиг додумати до кінця, як у двері клуні вплила рахман.
— Це що, ти її звільнив? Тепер вільна і я!
«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною — як уб’ють її, то й рахман загине».
— А навпаки? — Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усі думали про одне і те ж — ніхто навіть не здивувався.
— А навпаки — дзуськи! Можеш стріляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що їдь, сестро, кудись подалі.
— Ш-що? Мені! Шинок — мій!
Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота і тримати міцніше — вона явно націлилася вчепитися у волосся своїй копії.
— Тихо! Якщо вас побачать — усіх утоплять! Ти своїх знаєш!
З цією думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сіпнулася й затихла.
— Шинок твій? Ти б ще про чоловіка згадала!..
Тон рахмана не віщував чоловіку нічого доброго.
— Вони ж повернуться, ці суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.
У тій великій і кривавій завірюсі, що вже три роки вирувала по Україні, втеча жінки від чоловіка чи навпаки була не такою вже й рідкістю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!
— А муки?
— Які?
— Залізом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо їм було щось треба. Сама кажеш — повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?
Рахман мовчки сіла на земляну долівку. І сунула кулачок у рота. Лівий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.
— Обом вам, куми, треба геть забиратися. — Рагана, здається, спочатку бажала ще щось сказати, але…
Драгонові руки самі схопили рушницю. Ґніт жеврів.
— Вони вже повернулися. Ти, — очі зустрілися з двома зеленими вогниками рагани, — зможеш битися?
— Невідомо з ким? Я ще не з’їхала з глузду.
Сам факт, що Боян відчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми — песиголовців він або не відчував зовсім, або відчував якось непевно, сам хитався: або чує щось, або просто поганий настрій.
Більше того, щось — чи то чаклунський хист, який був у нього в крові (як прозоро натякав небіжчик Боярин), чи то його досвід — досвід купецького сина, який змалку допомагав батькові, досвід людини поза законом, досвід козацького отамана — чи, може, і хист, і досвід разом підказували йому, що і цього разу головний супротивник — той чаклун, який вміє те, про що інші забули, — не покажеться особисто (він уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила і не здогадується, хто це може бути).
«Чари не всесильні», — казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме підказував, бо інакше чаклуни давно правили б усім світом.
Отож тому, невідомому, немає жодної рації лізти під кулі.
— Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночі?
Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, підвела голову, подивилася на Кирина, проте нічого не спитала. Мабуть, теж розуміла, що тікати, не залишаючи ніяких слідів, можуть хіба що привиди.
— Я вже й про твоє вміння у коня перекидатися думав…
— На тому коні можна тільки в ліжку скакати. А, ти бажаєш, щоб я спробувала їх у дурні пошити?
61
У двадцяті роки XVII ст. на Чернігівсько-Сіверські землі, недавно відвойовані Польщею у Росії, переселилося багато литовців. Ще й досі там понад сто сіл мають литовські назви, а Боян у 1649 р. не міг не застати литовських переселенців.