«Вона не перекидається, а змушує людей вірити, що вони коня бачать! — Слова „гіпноз“ Драгон, ясна річ, не знав. — Так ось чому Галка ніяких чар не відчула!»
— А нас так можеш… прикрити?
— Якщо вони дурні, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на місці, а якщо хтось торкнеться, то все зрозуміє. Тваринами — а ти зможеш, як тварина, бігти? Зрозуміють, усе зрозуміють!
Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…
— Галки! — Шинкарки мовчки сиділи на носі човна, дуже близько одна від одної, але дивилися в різні боки.
— Тут десь є острів? Добре б, коли невеликий…
— Дивись! — один з вершників указав нагайкою. Вони вже знали, що ті, кого вони вистежують, пливуть водою, але їх супроводжує козак верхи. Досі слідів не залишалося — мабуть, козак пустив коня по воді, хоч і попід берегом, але тут мусив об’їхати вир.
— Це він! — Переслідувачі уважно роздивилися кінські сліди у селі — там, де козак і його супутниці втекли у них з-під носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, і довелося доказувати місцевим, хто та що. Відбрехалися — звісно, не таких обходили, — але час утратили, довелося й заночувати в селі, бо поспіх викликав би підозру).
— Дві-три години тому. Наздоженемо.
Ніхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу біля острова, ні на старого діда, який щось смажив на вогнищі, а його ще старіша шкапа жувала молоду траву.
Якби він на цьому березі був, то, може, і під’їхали б, але — все ясно.
Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусі. Срібло залишалося свого природного кольору, а воно темнішало, якщо десь поблизу творилися чари, — це було вже перевірено.
…Коли погоня щезла за закрутом річки, камінь виявився човном, з дна якого піднялися три жінки. Четверта піднятися не могла.
— Ще п’яток отченашів[62] — і пора.
Драгон підсипав на полиці рушниці і бандолета свіжого пороху, перевірив пращу, колись запозичену у песиголовця, потім подумав і рушниці відклав.
— Один проти трьох? — примружилася рагана.
«Один». Козак усе-таки сподівався, що двоє стануть до бою. Утім, рагана йому нічим не була зобов’язана.
— Вони повернуться. Одне залишилося — напасти, поки вони не здогадалися, що ми в них за спиною. Якщо я загину, а ти викрутишся…
Відьма відповіла на ці слова дуже промовистим поглядом. Вона була впевнена, що викрутиться.
— Зроби таку ласку — знайди полковника Богуна…
Боян був переконаний — чаклуни якось пов’язані між собою, недарма так упевнено кажуть: такого досі ніхто не робив.
— …розкажи все. Та головне — це московські драгуни. Я з посадки[63] бачу, сам таким був два роки.
Драгон не став пояснювати, що, крім посадки, у двох з трійки були однакові мушкети, причому дуже характерні — саме такі почали вводити серед драгун, коли він був одним з них. І що серед тих самих драгун — як «кормових», що їх набирали на літо, так і постійних, яких наділяли землею та звільняли від податків, — було чимало втікачів з України, що знімало питання: чому переслідувачі говорили українською мовою.
Усе це значно ускладнювало завдання: драгунів не вчили на шаблях битися, не вмів і Кирин. Воював келепом та щитом. Але якщо це колишні козаки, які втекли до Москви, то шаблі у них не для краси, зовсім ні.
— Я з тобою, — піднялася Галка-рахман.
«Точно — її ж кулі не беруть. Оце діло!»
— Стріляти вмієш?
— Звідкіля?
Троє почули, що їх наздоганяють, і не те щоб занепокоїлися (чути ж бо, що один вершник), але ж береженого Бог береже. За знаком отамана Федір (якому Бог дав сили на двох, а от розум, мабуть, передав комусь іншому, кого обділив силою) приготував мушкет, з якого — попри його вагу — вмів стріляти однією рукою, Дем’ян зійшов на землю теж із мушкетом у руках, сам отаман витяг дорогого голландського карабіна, який — на відміну від мушкета — дозволяв прицільну стрільбу, і притис його до щоки.[64] Навряд чи цей одинак насмілиться опиратися — зразу під трьома дулами. А якщо хтось просто їде у своїх справах — усе зрозуміє.
— Аго-ов! Православні!
— Тобі чого?
Драгон під’їздив так, що його праву руку не було видно.
— Нічого! Бачу, що попереду козаки їдуть, то гукнув, аби не…
З цими словами Драгон зістрибнув на землю, бо битися кінно він не вмів — в усьому світі драгони лише їздили верхи, а воювали на ногах, у Московському царстві їм навіть шабель не видавали… Невдало стрибнув — з голови впала шапка. Утім, супротивники заспокоїлися.
64
Ложі більшості рушниць були прямими, тому цілитися, притиснувши приклад до плеча, було важко. Якщо вага рушниці та віддача дозволяли, то приклад притискали до щоки так, щоб мульок опинився на одній лінії з оком.