— Ба-бах!!! — Рахман пальнула з рушниці — ясна річ, мимо — і вискочила з кущів, щось дико волаючи і розмахуючи кинджалом покійного Петра Білого.
І хоча цей прийом відвертання уваги винайшли, мабуть, ще до потопу, він частково себе виправдав: Дем’ян та Федір пальнули саме в рахмана, і один із них влучив — від удару жінка не встояла на ногах.
Отаман був досвідченішим — його куля вдарила в бік Драгона і не влучила в серце тільки тому, що Кирин крутонувся, метнувши ножа і вихопивши пращу песиголовця.
Випробувавши її по дорозі, козак дійшов висновку, що секретів тут два: треба підібрати пласке, гладке каміння і махнути особливим махом. Далекобійність була мізерною, навіть меншою, ніж у пістоля, але точність — кращою.[65]
Отож, коли на нього скерував коня Федір, вихопивши з-за пояса кістень (отаман падав з ножем у горлянці), то козак обома руками махнув пращею — і вершник, який просто не зрозумів, що таке в руках ворога (як колись не зрозумів цього Голіаф[66]), вилетів із сідла.
Рахман спробувала атакувати Дем’яна, але саме спробувала: хоча той і перелякався до смерті (бачив же, що влучив просто в груди, а на такій відстані мушкет пробиває людину наскрізь, причому в отвір поранення два кулаки влізуть), проте інстинктивно знайшов правильний шлях: перехопивши мушкет обома руками, ударив так, що, мабуть, уклав би на місці гов’яда.[67] Козак подумки вилаяв себе за те, що не взяв вогнепальної зброї. Коли вирішував, то здавалося, що отак краще приспати пильність: побачать, що рушниці немає, — не стануть зразу стріляти.
Боян метнув другого (і останнього) ножа, але Дем’ян ухилився. І, випустивши мушкета з рук, пішов на Драгона з шаблею.
Хоча Дем’ян не був першим рубакою не тільки в світі, але, мабуть, і в своєму місті, Драгонові було тяжко. Він ледве встигав приймати удари на щит, від якого летіли шматочки шкіри та дерев’яної основи.
Коли ж він спробував ударити чеканом, противник швидко ухилився і так махнув шаблею, що Кирин мало не залишився без руки. Доводилося, обороняючись, чекати на помилку ворога — а її все не було…
Помилки припустився він сам: противник намагався зайти з правого боку, Драгон потроху розвертався — поки сонячне світло не вдарило просто у вічі.
Уже не сподіваючись ні на що, козак щосили — і майже наосліп — махнув клевцем.
Страшний біль обпік голову, але тієї ж самої миті Драгон відчув власний удар — так, неначе дошку пробив.
Кров заливала очі, але, витерши її рукавом, Кирин побачив, що ворогові ще гірше![68] Власне, той уже конав: розтрощені ребра пробили легені. Та й зла сила — бійка…
— Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачі морди.
Він не доказав, але Драгон зрозумів, що той прохав замовити поминальні служби, бо боявся до пекла потрапити за спілку з песиголовцями.
— Скажи, хто послав, — будуть служби!
— Не знаю… Він, — рука простяглася до мертвого отамана, — усе робив. Ми тільки сюди провести та…
Помираючий затнувся, але Боянові і це було зрозуміло: «Сюди провести та з місцевими розбійниками зв’язати».
— Даси гро…шей на служби?
— У мене слово одне! Дам.
— Не знаю, хто… Отаман наш — неначе… холоп, але в Білгороді він полковникові наказував… Гадаю — холоп боярина, та, либонь… що когось із перших бояр. Кинь, до такої… висоти не дістанеш.
— Та хоч буду знати, звідки стерегтися…
– І то правда.
З цими словами помер Дем’ян.
Рахман підійшла, тримаючись обома руками за голову. Утім, Киринові було не до чужих болів — він надто багато бачив людей, які померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69]
Порох він захопив саме на такий випадок.
— Сип на обидві рани. Не жалій. Знайди два шматки дерева.
Боян зібрав рештки волі докупи — кінці гілочок у руках рахмана зайнялися вогнем.
— Підпалюй порох — на обох ранах зразу. Бо не витримаю…
Від страшного болю козак знепритомнів.
Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, — місяць та зірки у небі.
Як не дивно, але рани боліли менше, аніж минулого разу, коли його підстрелили під Лоєвом. Значно менше.
Драгон зрозумів, що він лежить, укритий власним кожухом.
І що під тим кожухом він лежить не сам.
Кирин повернувся на бік, торкнувся губами її щоки — і далі все сталося само собою.
— Я, мабуть, краще лікую, аніж сама досі гадала. Галчині очі світилися у темряві.
«Цікаво — сама чи рахман? І питати незручно. А, до біса! Розберуся завтра!»
65
Навіть під час наполеонівських війн (через півтора століття) влучити в людину з найкращого пістоля можна було не більше як за двадцять-двадцять п’ять кроків (не метрів, а кроків), а в голову — з десяти-дванадцяти. Якщо ж пістоль був дешевий, то ще менше.
66
Праща у вигляді розщепленої палиці вживалася стародавніми євреями, зокрема саме такою Давид здолав Голіафа.
68
Цей опис не повинен дивувати читача: зарубати людину шаблею не просто важко, а дуже важко: на одному з козацьких черепів з-під Берестечка залишилися сліди сімох шабельних ударів. Тільки шостий виявився смертельним, сьомий — контрольний.