Проте… Проте не було в козака зимівника на Низу — тільки місце в Уманському курені.
Отже, з жінкою на руках, з жінкою, хворою на дивну хворобу — тривалий сон (слова «летаргія» козак знати не міг), — йому туди зась. Тим більше, що її теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селі, де її залишив, обіцяючи повернутися… До речі, невідомо, хто він для неї — батько? Брат? Чоловік?
Але на неї теж полювали, і місце песиголовцям було відоме.
Залишався один вихід — на Дон, а, як там кажуть, — «с Дону выдачи нету».
Проте… Знову «проте»! Один із двох чаклунів, що чомусь об’єдналися проти козаків, був впливовою людиною на Москві, можливо навіть — із ближніх бояр царя Олексія. Щоб така людина — та не мала шпигунів на Дону?
«А ось про це — потім», — Драгонова рука лягла на пістоль, великий палець повільно, аби не клацнути, почав зводити курок…
— Не лякайся, ми добрі люди.
— А де ж гора? — мимоволі прохопився козак.
— Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.
Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, — невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.
— Поздоровкався б зі старою людиною.
— Здоров був, якщо вмієш хворіти.
Козак подумки лайнув себе — останні слова вийшли грубуватими.
— Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. — У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.
— А якщо «добрі люди» — то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.
— Гадаєш, візьме? А що — рука самого Бояна…
«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»
— …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.
— Дзуськи! Я первісток![73]
— Наївна людина!
«Ну вже свого батька я знаю!»
— Не кинули б вони дитину, хай і байстря.
— Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.
— Земля їм пером. — Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.
— Ну це так. Мати всіх прийме.
«І його тягне на філозопію!»
— Так що, Бояне…
— Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!
Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:
— Але ж знаєш, що був, що це не просто титул — ім’я людини.
«А справді — я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»
— Так хто ж це був?
— Цар. — Тепер дух був цілком серйозний. — Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]
«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.
— Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.
«Справді, як це я забув — жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».[76]
— А оце брехня — те, про що ти подумав. Ніяких чар — просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила — якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна — і це могла б бути і не людина.
Дух примружився, наче кіт:
— То як щодо скарбу?
«Якщо це жарт, то вже не смішний».
— Краще пораду дай.
— Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?
Драгон відчув, що ще трохи — і він не витримає.
— Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені — дві поради…
Дух зітхнув — якось зовсім по-людському:
— Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша порада…
«Зараз він утне якусь штуку…»
— Перша порада тобі — стережися, Бояне.
Козак мовчав досить довго: з одного боку, гість відверто знущався. Проте…
Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справді потрібно.
Отож треба було підібрати таке питання, аби дух не міг викрутитися.
— Як допомогти оцій дівчині, що зі мною?
— Ніяк. Допомога їй не потрібна.
Ось тепер Боян ледь стримався! Ні, він розумів (а ще того більше — відчував) — дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсі дівча справді не потребувало нічого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королівною».
— Ну, що ще скажеш?
— А те й скажу: не я до тебе — ти до мене прийшов. Отже — є що сказати… — козак затнувся.
74
Точніше — каган. Боян правив у 60-ті роки VI cт. Сам факт, що це ім’я вживалося — хоча й рідко — в Київській Русі, а також те, що українському фольклорові відома справжня назва аварів — обри, свідчить про те, де знайшли притулок недобитки аварські.
76
Це повір’я було дуже поширене в Україні, та й не тільки. Воно згадується в міфах фіно-угорських народів та деяких варіантах легенди про Мерліна.