Присіла по-турецькому, використавши приклáд рушниці як стіл, швидко щось написала і простягла Киринові. Той прочитав: «Ніколи не дивися їй у вічі».
Козак тільки розтулив рота, щоб пояснити, що він і сам здогадався, як повернулася та, що назвала себе Матвійком.
Драгона вже важко було чимось здивувати, але зараз… Одяг хлопця середнього статку (радше іноземця) кудись пощез, а одягнена дівчина була як молода циганка.
«А що, схожа». З України цигани повтікали, та й раніше було їх тут дуже мало, проте козак міг полонити циганку під час походів у Білу Русь та Молдову. Або вона могла полонити його.
Рухом, гідним королеви, дівчина показала собако-людині та козакові на місце, де хтось не так давно палив вогнище, потім піднесла пальчик до рота: готуйте, мовляв, їсти.
«Як же їй пояснити, що вона веде себе небезпечно, що нас запідозрять?»
Проте їм не довелося щось смажити чи варити, бо песиголовиця тявкнула й щезла у чагарнику.
Здається, Матвійко добре зрозуміла це «Тяв!», бо вона взяла собі бандолет, тримаючи його двома руками (лівою — за гак, яким цю зброю підвішували до кінської збруї). Козак підготував ножа — можливо, доведеться безгучно діяти, але за хвилину сховав його: наближався знайомий з виду козак із загону Богуна. Найстаріший з усіх.
Великий мисливський хорт, що біг поряд, був живим поясненням того, як старий знайшов тих, кого треба.
— Пан полковник наказав тобі все розповісти.
«Мабуть, щось жахливе».
— Ми знайшли того, хто кричав. — Сивовусий затнувся. — Довго не знаходили, бо не там шукали. Він був на дереві. Гілки наскрізь пройшли через груди та черево.
Усі думки з Боянової голови кудись щезли. Він би давно загинув, якби не навчився розбиратися в людях і розумів — старий не бреше.
— Правдивий татарин, обрізаний. Одягнутий як ногаєць. Проте були при ньому лук, спис, шабля, кинджал та обушок.[94] Лук та шабля не з найкращих, але й не з гірших.
Тобто разом виходило дороге досить озброєння. Одне на одне — або це не ногайці, або хтось спорядив ногайців своїм коштом.
— А потім знайшли коня. Хтось убив його палицею чи то камінням — від голови мало що залишилося, а труп віднесло течією.
Це якраз було ясно — татарин їхав попід берегом — так, щоб не залишати слідів.
— Хто ж його так — чугайстер?[95]
— Навряд. Я такого навіть не чув, щоб чугайстер на людей нападав. Як лісовик може заморочити — чув, як русалки можуть згубити — чув, про упирів чув… Чугайстер на мавок нападає — не на людей. Та це ще не все. У нього в холоші був зашитий цей… як його… шкіра, на якій пишуть. Там написано… грецькою. Але якось… неправильно, є у нас один, половини не розібрав.
Це ні про що ще не говорило — людей, що вміють читати-писати грецькою мовою, було багато і в християнських, і в мусульманських країнах.
— А зрозуміти можна було тільки одне — пан полковник каже, що всі інші слова умовні, тільки двоє їх розуміють. А для цього не було слів умовних…
Боян придушив у собі напад люті. Старий ніяк не міг дійти суті, проте якесь зауваження могло тільки ще більше його затримати — козак часто бачив таких старих.
— Там написано: «Її забрав той, кому все залишив убитий».
«Тобто — я».
Тепер вони їхали втрьох. Перший — Боян, за ним дві однаковісінькі циганки, жодна проста людина не змогла б знайти й щонайменшої різниці, кожен би подумав — близнятка.
Щоправда, одна з жінок їхала на мулі, але таке, хоч і рідко, але траплялося.
Між іншим, у Бояновій голові починали роїтися неприємні думки. Та доля не дала йому домислити їх до кінця — відчуття небезпеки вдарило раптом так, неначе ще хвильку тому все було більш чи менш спокійно, аж тепер небезпека з неба звалилася.
Песиголовиця страшно загарчала, Боян ледь справився з переляканим мерином (а от Матвійків чомусь навіть не сіпнувся), Драгон зіскочив з коня, песиголовиця схопила його за рушницю, хитаючи головою. «А, вона хоче сказати — куля не візьме: отож вона знає, хтό там». Кирин ухопив обома руками пращу — камінь штука надійна.
Далі обрати напрямок було вже легко, бо попереду заверещали дві жінки. Однаковими голосами.
Коли Мирон — тоді його ще звали Мироном — у дитинстві слухав перекази про Страхопуда, він чомусь уявляв, що його голова — така, як у людини, лише рогата.
Насправді, мати були ближче до істини, коли казали — «голова як воляча».
Щоправда, і гов'яди, якби могли мислити, навряд чи признали б отаку башку за свою. Вона була… якась не наша. Утім, роги великі.