Собаколюдина показала рукою направо, козак та хлопчина побігли за нею. Хлопчина дорогою вирвав із землі шпагу.
Вони бігли, чуючи якийсь шум там, де залишили помирати Страхопуда.
Урешті-решт песиголовиця зупинилася. Бідолашний хлопчина настільки вимотався, що просто впав.
Драгон подивився на свою супутницю, яка, до речі, продовжувала зберігати вигляд звичайної людини. Та замотала головою.
«Не женуться, отже, ні за нами, ні за жінками».
— Розповісти комусь — не повірять, — пробурмотів хлопчина.
— Тебе як звати, козаче?
— Не козак я… — хмуро відповів той.
«Просився, — здогадався Боян, — просився у похід, та його не взяли».
— Нічого, будеш ти ще й гетьманом. Почекай тридцять три роки.
Драгон раптом відчув щось, що змусило обірвати себе на півслові. Він прислýхався сам до себе і зрозумів, що сказав правду.
Цей хлопчик дійсно гетьманом стане! Через тридцять три роки…
— А звати мене Андрієм.
З цими словами підвівся із землі й пішов додому хлопчина, який не міг передбачити своєї долі, не міг знати, що через два місяці він таки стане до бою, який виявиться зовсім не таким, як у піснях, що, втративши батька з матір’ю, він піде на Січ, де його за високий зріст прозвуть Могилою.[97]І якому навіть на думку не спало втекти, кинувши напризволяще жінок, що він їх бачив уперше в житті.
— А тебе мені що, Тяфкою звати? — хмуро поцікавився Кирин у своєї супутниці. Та у відповідь весело закивала — поцінувала жарт.
Потім знову витягла свого олівця, папір і написала: «Хтось із ваших наймає наших для вбивств».
— А цього, Страхопуда? Його теж найняли?
«Мабуть, так».
Це багато чого пояснювало — крім головного: хто такий спритний та чого йому треба.
«Бережи її. Вона вважає себе непереможною, та це не так».
– І не може так бути, не буває непереможних.
Боян упіймав себе на тому, що він — хай на хвильку, проте забув, із ким зараз розмову веде.
«Я згодна».
— На що?
«Коли ми одружимося, хай вона буде головною дружиною».
Почуття гумору у людей XVII століття значно відрізнялось від того, яке матимуть їхні нащадки, — Боян навіть не зразу зрозумів, що це жарт. І не став сміятися.
Тим більше, що до нього дійшло: коли він знову зустрінеться з трьома жінками, то Матвійко вже все знатиме: жіноцтво нюхом чує отакі речі…
Ну й як пояснити їй?
Розділ IV
Липневі зозулі
У тому ж місяці солов'ї співали
і зозулі кукували кілька тижнів,
над звичай свій природний.
Мабуть, із того літа й пішло в Україні повір'я: якщо зозулі продовжують кукувати після Петра і Павла, то це вони лихо віщують.
Єдине, що давало якусь надію, — це впертий опір, що його чинило поспільство: не лише міста та містечка — кожен хутір ляхам доводилося брати з боєм, кожен міст будувати наново, бо палали вони, здається, самі собою, та варто було війську пройти на схід, як вони займалися знову, а там, де шлях ішов лісом, його мало не через кожні сто кроків було завалено стовбурами дерев…
Проте опір цей не міг зламати ворожу потугу — ляхи втрачали час, тому втрати в людях у них були не такі вже й великі, бо взяти кілька нападників за одного захисника можна, тільки якщо захисники добре озброєні, а тепер на мури ставали старі та малі з однією на всіх рушницею…
Козаки ж — хто не втопився в болотах під час прориву з-під Берестечка та не був зарубаний кіннотою під час переслідування — пробиралися через нетрі Полісся, де тисячі їх загинули від голоду та води поганої…
Потім надміру патріотичні історики будуть стверджувати, що, мовляв, того фатального дня загинуло «усього» чотири-п'ять тисяч, — забуваючи про переслідування, голод, хвороби, а також про те, що (як і при кожній поразці) не тільки тих було втрачено, кого вбито та страчено…
Ті, хто не зневірився, пробиралися на схід, часто кинувши зброю, яку несила було нести, майже завжди з ліченими набоями; і навіть якби вони якимось дивом змогли випередити поляків та — другим дивом — опинилися всі в одному місці — це ще не було б військо…
Кирин Драгон (він же віднедавна Боян) під Берестечком не був. Йому випало з іншої чаші спити.
97