— Бог простить, Мартине. І ти мене прости…
— Бог простить, брате…
Пободайло ще щось хотів сказати, але передумав, мовчки полишив намет. Не спитав ані слова. Рагана повернулася до Драгона, ляснула пальцями.
«Вона нагадує, що немає варти біля намету, хтось може нас випадково почути. Не треба, — козак вклав у цю думку всю свою силу. — Не треба прислухатися до цієї розмови. Хто б ти не був — ти не звертаєш уваги, не чуєш, не прислухаєшся. Це тобі нецікаво».
У руці Небаби тим часом опинилася невелика (точніше — не довга, не широка, але при тому дуже товста) книга, з обкладинкою, вкритою карбованим сріблом.
Бояна неначе хтось по душі вдарив, невидимим нагаєм оперіщив щосили.
Він мимоволі аж відсахнувся, ліктем затуливши обличчя. Рагана просто на килим сіла.
— Доннерветер! — може, вона і ненімкеня, але мову німецьку знає. Принаймні лається саме нею. — Це ще що, в біса?!
— Обережніше, від Луки Блага Звістка.
— До дупи! Якщо це Євангеліє, то я невинне дівча! Хоча… — вона трохи опанувала себе, — дивно: це не чаклун робив. І зло тут якесь не про нас, я навіть не знаю, чи зло це взагалі.
— Так воно й є. На цьому Євангелії юда князь Ярема Вишньовецький[101] присягав, стоячи в узголів’ї своєї матері, ніколи не зраджувати православної віри.
— Це не він присягав, це вона його закляла…
Рагана не помилялася: за тридцять два роки до цієї розмови жіноча випещена рука — княгиня Раїна Вишньовецька, вроджена Могиляка, ще не стара була, зовсім ні — жіноча рука взяла хлопчачу і поклала на книгу:
— Я не вимагатиму від тебе клятв — тим більше, що тут сказано: не кляніться… я просто скажу: будеш вірний — з тобою моє благословення, зречешся нашої віри — над тобою моє прокляття…
— Він чи вона — не про те мова. Скажи краще — це його вб’є?
— Якщо він згадає, як усе було.
І якраз тоді, коли біля переправи почалася січа, у фланг атакуючих козаків ударили безкрилі литовські гусари1.
П’ятсот татар, що спробували були зв’язати ляхів контратакою з флангу, були розсіяні мушкетним вогнем піхоти, що наче з-під землі виросла.
«Це не Мирський — це Радзивілл! Ілитви тут не три тисяч, а десять-дванадцять».
— Лягай! Прикриймо одне одного.
Рагана, що й тут ув’язалася за Драгоном (він, власне, не заперечував — чаклунка не буде зайвою в бою), потягла його за рукав.
Вони впали на землю, поряд з якоюсь колодою… «Це просто купа колод! Ти сюди не йдеш, ти сюди не скачеш. Обійди їх! Обмини! НЕ ПІДХОДЬ!»
Справді, колоди неначе розрізáли натовп — одні брали ліворуч, інші праворуч, — але перестрибнути не намагався ніхто. Це й справді було б незручно…
…Небаба прикривав утечу, зібравши навколо себе купку кіннотників, — більшість козаків спішилася перед боєм, та тепер це стало для них погибеллю.
1 Крилатий обладунок, що його так люблять показувати в кіно, мали тільки коронні гусари — його запровадив у 1640 році великий коронний гетьман С. Конецпольський. Але на литовську частину польського війська його повноваження не поширювалися, отож литовські гусари залишилися без крил.
Полковник вочевидь шукав смерті. А вона не дівчина, на побачення не запізнюється. Заряд картечі з польської октави[102] вдарив, вибиваючи й козаків, і своїх. Небаба встиг зіскочити на землю, не потрапив під убиту тварину… Але тут, ніби з-під каменя, з’явилися два польські жовніри. Правий рубонув Небабу так точно, що влучив між рукавом панцира та карвашем — і зрізав правицю, неначе гілку.[103] Небаба тільки очі скосив — і рука, повисла в повітрі, якось махнула сама собою — шабля перелетіла в підставлену ліву руку; жовніри кинулися навтьоки, але на полковника наскочило двоє гусар — аби померти, так нічого й не втямивши. Один з них встиг ударити полковника по шолому чеканом, але той навіть не похитнувся (тут тільки Кирин помітив, що кров із залишку руки не тече) — і Небаба сам кинувся на переслідувачів.
Боян (саме Боян, а не козак на прізвисько Драгон) відчув, що це «все», що Небабу не зміг би зараз урятувати жоден лікар або чаклун світу, що тієї миті, коли він зробив диво — імовірно, досі він і сам не знав за собою чаклунської сили (рагану розпізнав, а Бояна — ні), — що тієї миті він ступив за поріг, і повернути його неможливо. І ще — що він зупинив кров, та не міг позбутися болю…
Отаман уже не боронився. Він просто рубав та різав, навіть не намагаючись відбивати ворожі удари, тільки б узяти із собою якомога більше — поки воля тримає його пошматоване тіло.
102
103