…Помирав козацький полковник Мартин Небаба.
Драгон відклав убік Євангеліє — рукописне, як виявилося, — так, рагана мала рацію: це вб’є князя, але тільки якщо він згадає. Отож треба передати з рук до рук і сказати щось таке, після чого неминуче виникнуть спогади…
Дві грамоти сєвського воєводи: одна проїзна, на ім’я Андрія Усова, що в другій — нікому не відомо, бо того, хто їх зробив для Небаби, не знайшли, а ця згорнута в трубку, і розгорнути, не зламавши печатки, не можна. Утім, усе здавалося справжнім — а може, підписи та печатки і були справжніми, якщо Небаба не пошкодував грошей.
Питання було в іншому — хто це повезе князю. І відповідь невтішна: «крім мене — нікому».
Тільки Кирин Драгон міг залишитися серед живих після такої поїздки. Він міг видати себе за московита, за «служилого человека»[104] — бо справді служив цареві, ніхто з польської шляхти не знав його в обличчя (принаймні козак на це сподівався), нарешті, він був ворожбитом (хай ніхто, крім рагани, про це не знає, а рагана мовчить і мовчатиме — «та я ж сам знаю»).
— Спату віддаси Богуну, а якщо він загинув — роби, що знаєш.
Відьма головою хитнула:
— Якщо не зразу загинеш, передай свою силу — тільки не мені і не Богунові. Нас вона вб’є.
— А…
– Їй можна. Вона витримає.
Боян відчув, що він справді знає, як треба передати силу, але зараз не зможе цього — навіть якщо схоче. Тільки тоді, коли витікатиме саме життя, разом з останнім подихом.
І тоді шпагу передадуть новому Бояну.
Розмовляти їм було важко: воронячий грай глушив слова, незважаючи на зачинені вікна.
Три дні тому делегація місцевих радців погодилася не просто здати Чернігів ляхам, але й видати на страту майже беззбройну та ненавчену молодь, яку Небаба залишив у місті як останній резерв: на валах від них є хоч якась користь — каміння кидати, лити смолу…
Польський авангард уже підходив до міста, а нещасні парубки готувалися до бою, не бачачи нічого поганого в тому, що ті ж самі, хто їздив на перемови, визвалися зі своїми людьми захищати головну браму…
Проте Пободайло, про якого всі вже гадали, що він відступив на південь, шукаючи сильну позицію, бо без кінноти не посміє атакувати, несподівано з’явився з півночі й атакував з наскоку, змусивши передовий загін ляхів відступити до головних сил.
Після того, як прочитали недописаного листа, що його знайшли у саквах убитого офіцера — усім відомо, що польському шляхтичу і мед не смакує, поки він не напише усім друзям усе, про що знає або здогадується, — після цього і злетілися круки до дерев у центрі міста. Полковник показував, що з ним жарти кепські…
Кирин відчув щось таке, що годі було передати словами: от як він дізнається, де вона, коли на палю посадять! Чи встигне він зрозуміти, що з нею, де, як… Чи, може, просто відішле свою силу і помре, нічого не знаючи?
Тоді, після бою зі Страхопудом, Кирин ускочив у халепу… На околиці першого ж села…
— Стій! Ти хто?
— Хапайте його, це лотр!
— Дурні ви, якщо я лотр!
— Ти ба, ще й лається!
Гурт озброєних бозна-чим був явно розлючений. Крім усього іншого, складався він з дідів, калік, малих хлопців та, що найгірше, з розлюченого жіноцтва.
«Шукають розбійників. Можуть просто так убити».
— Я козак із Низу! Хто у вас тут за отамана?
— З низу? На гілляку його — буде згори!
— Га-га-га!!!
Боянові стало зовсім кепсько — отаких, як цей сухорукий, із жовчним виразом на обличчі, він бачив у своєму житті більше, аніж бажав би.
Озлоблений на весь білий світ за своє каліцтво, він і в отамани завдяки вилудженій горлянці проліз, тільки аби покомандувати — хай кілька днів, хай навіть один день, а старшиною побути.
«Ти віриш. Ти віриш кожному моєму слову».
— Я козак Уманського куреня, Драгоном кличуть! Ось моя паперть!
— До біса йди з папертю! Тобі її жиди написали!
Боян вилаяв себе — як же він міг забути той страх, який у простолюду викликає одне слово — «папір». Вони з народження знають — папери пани пишуть: де паперть, там і лихо якесь. Багато хто з неписьменних навіть вважав, що папір наділено якоюсь чаклунською силою, тому при будь-яких заворушеннях палили архіви…
— Бий лотра!
Щось — вагою з два будинки — упало Драгону на голову — і тієї ж митті вдарила злива.
Втрачаючи свідомість, козак устиг здивуватися — щось страшне, а не дощ…