З-за повороту виїхали татари. Четверо татар, які гнали з собою невеликий табунок осідланих коней.
Щось обірвалося всередині — це була смерть.
Старший татарин — у шкіряних латах і такому ж шоломі — показав рукою (Боянові здалося, що не просто на нього, а на його голову) — і татари спішилися, тримаючи в руках списи.
«Тятиви дощ намочив!» Низьке гілля також не давало змоги накинути на нього аркан або наблизитися верхи.
Козак націлився в татарського отамана.
Клац! — мушкет осікся, буває таке і з сухим порохом.
«СТРІЛЯЙ!» — це була не просто думка — інстинктивний зойк усього козачого єства, і приклад мушкета боляче вдарив у плече.
Татарин упав, підійнявши справжній фонтан багна.
Ударом ноги, навіть не встигаючи здивуватися, що він нічого не чує, — втім, у вухах щось калатало, — козак послав свою шкапу просто на татар, які мусили сахнутися, — виграного часу якраз вистачило, щоб вирвати з-за пояса пращу у вигляді розщепленої палиці та, махнувши обіруч, розвалити голову ще одному противнику…
«Матері твоїй сто чортів!»
Отаман підвівся.
Рятівна думка втілилася в життя раніше, аніж сформувалася — Драгон перехопив пращу зубами і… потім так і не міг зрозуміти — чи йому допомогла сила чаклунська, чи просто жити кортіло. Хай там як, він оговтався вже досить високо — і не зірвався ж з мокрого гілля. Татари кинулися під дерево — дістати списами, а Боян рвонув кришку шкіряного гаманця, де звичайно козаки тримали запасні кулі, а Драгон, крім них, — два камені для пращі.
Вставляти каміння в розщіп палиці не було часу — він замахнувся рукою, цілячись в отамана, той закрився щитом, та Боян, не змінюючи положення руки, без замаху, метнув камінь у скроню лівого татарина.
Без замаху — та зверху вниз, той і не пискнув. Двоє, які залишилися, порачкували, прикриваючись щитами, Боян вклав останній камінь на місце, але татари зупинилися вже на безпечній відстані.
Вони знали такі пращі, мали вже з ними справу!
Ховатися далі на дереві ставало небезпечним — дощ міг ущухнути будь-якої миті, а тоді десь у саквах знайдеться запасна тятива.
Боян відчепив порохівницю, зав’язав гаманця — як і більшість козаків, він носив на поясі не лише ладівницю з готовими паперовими набоями, але й порохівницю з причепленим до неї гаманцем із кулями — як припече, то зможеш вкласти і без набою, — і щосили пожбурив усе це в бік ворогів:
«Вибухни!»
Саморобна граната впала на землю. Вибухати вона й не думала.
Розмірковувати — що та як — було ніколи.
Обережно, аби не впасти, Боян спустився на землю. Утім, це мало що змінювало: варто було б козакові відійти від дерева — татари б узяли його в лещата.
Усе Боянове єство просто волало про допомогу, і, мабуть, це він таки зробив, але таке, чого сам не чекав: якраз тієї миті, коли він знову почав чути звуки — страшний удар, хвиля жару вдарила в спину, в очах зарябило, грім ударив прямісінько над головою, і знову настала тиша. Неприродна тиша.
З-за спини випливла куля, зроблена, здається, з блакитного світла.
Чи були це й надалі його неусвідомлені чари або чистісінька випадковість, але куля попливла до татарського отамана. Той чи то скам’янів з переляку, чи, навпаки, бувши хоробрим, вирішив зустріти небезпеку обличчям, але застиг на місці.
Кульова блискавка розірвалася на отамановій голові.
Останній татарин кинувся бігти, схопив першого-ліпшого коня, скочив у сідло — тільки його й бачили.
Боян підійшов до поверженого ворога. На обличчя було страшно дивитися, а на шкірі, де середина грудей, застрягла куля. Козак присвиснув, сам того не почувши, — куля, щоправда, йшла не під прямим кутом, та все ж. З відстані менше ніж півста кроків — вражало.
Драгон чув, що серед татар Добруджі були колись майстри, які володіли секретом обробляти шкіру так, що від неї кулі відскакують, чув, та не йняв віри: куля сталеві лати проб’є — буває таке, що й наскрізь разом з хазяїном, — а хтось каже про шкіру.[123] Боян відчував, що це саме секрет виготовлення, а ніякі не чари — хоча хто знає, де закінчується одне і де починається друге? До речі, вороги застосовували чари, що вважалися давно втраченими. Тепер він зітнувся з обладунком, секрету виготовлення якого, як вважалося, теж уже ніхто не знає. У випадкові збіги Боян не вірив.
123
Даремно не вірив: секрет перетворення шкіри на куленепробивний матеріал нині втрачено, але він існував. Навіть якщо відкинути як легендарні повідомлення XVI–XVII ст., хоча одне таке повідомлення належить кардиналу Рішельє (мушкетна куля застрягла в шкіряному обладунку його родича Ламейре), існують офіційні документи ХІХ ст. Так, європейські офіцери повідомляли, що шкіряні щити ефіопської армії не беруть кулі, а під час боїв росіян з індіанцями-тлінкітами на Алясці зроблені зі шкіри лосів обладунки тубільців «тримали» не лише рушничні кулі, але навіть гарматну картеч.