А на місце бою глянути все ’дно треба — хоча б для того, щоби знайти новий футляр для рушниці. Та перевірити свої підозри, якщо вдасться.
А підозрював козак, що четвірка татар — це все, що залишилося від татарського загону, який він бачив місяців два тому. Тоді, поночі, він не міг роздивитися облич, та надто багато схожого: ці скидалися на ногайців, і ті. Ці були аж надто добре озброєні — чого звичайно за ногайцями не водилося, — і ті також.
Тоді, в травні, Боян відкинув думку про загін шпегів, бо хоча в польській армії були татарські корогви, проте майже всіх польських татар, осілих у Речі Посполитій з діда-прадіда, видавала вимова та незнання Криму. Але якщо вони з Добруджі чи видавали себе за таких, що в походах хана беруть участь добруджанці, це знали всі, та мало хто бачив їх.[124]
Ворожбита порятувало відчуття небезпеки — звикнувши йому довіряти, він упав набік і вдарив ногою. Спис татарина, того, що на початку сутички дістав камінь з пращі, пройшов за два-три пальці. Мабуть, щойно очунявши, досі не був небезпечним, так що мовчало чуття.
Драгон устиг ухопити за списа, рвонути — вони впали обидва, бо ноги роз’їжджалися на мокрому ґрунті. Впали набік, обличчям один до одного. Драгон став на одне коліно, ворог намагався піднятися, ухопившись лівицею за гілку куща, та спробував рубонути кинджалом. Прямим, вузьким кинджалом без перехрестя, яким, здавалося б, тільки й колоти. Боян якимось дивом устиг підставити руку так, що зап’ястя вдарилося об зап’ястя, лівою вихопив із-за халяви метального ножа, вдарив ним під дих.
Ледь підвівся — руки-ноги тремтіли. Десь він бачив… Точно! Коли служив у московських кормових драгунах, був там один… З гір Кавказу втікач — Боян уже не пам’ятав, чому й від кого втік, Давидом його звали… У нього був точнісінько отакий кинджал, і він ним рубав… тільки рубав: якось сказав, що колють тільки боягузи.[125]
Частина тих гір підлягає кримському хану, а біля них і ногайці кочують.
«То кого ж вони вдавали — горян чи татар із Добруджі? Чи… залежно від обставин?»
І тільки тут Боян усвідомив, що він досі нічого не чує. Ну просто анічогісінько.
І як же їхати далі? Перший-ліпший, свій навіть, гукне — і ти не почуєш ані крику, ані неминучого пострілу. А наказ виконати — просто не вийде.
Розділ V
Материнське прокляття
Боян шукав довго. Та хто шукає, той знайде — знайшов і він — дерево, на якому хтось колись зробив позначку. Вона навіть за віком була підхожа — років два-три тому хтось рубонув сокирою…
Насправді, хто та для чого — це вже не мало жодного значення. Боян відрахував сто кроків точно на схід і почав копати пальштабою,[126] яку знайшов в одного з убитих козаків на місці, де вони дали свій останній бій.
Викопавши чималу яму, вже значно обережніше викопав на її дні значно меншу. Потім поставив дві пари чобіт, теж знятих з небіжчиків («Простіть, браття. Вам уже не треба»), у ліві поклав дещо зі зброї та гаманець, зверху натягнув праві, вклав у ямку, засипав землею. Велику яму залишив, як була, пальтштабу кинув на дно.
Усе скидалось на те, що хтось, повернувшись з-під Замостя, заховав тут скарб, а тепер, коли наближається польське військо, вирив — і кинувся навтьоки. Правдоподібно? Дуже.
А якщо доведеться знову опинитися в цих краях, то є і зброя, і гроші. А поки що варто подумати.
Що більше ворожбит думав, то менше йому подобався жест, яким отаман татарського (та чи справді татарського?) загону показав на руде пасмо в його волоссі. Боян був абсолютно певен, що після втечі з Молдови ніхто не бачив його голову неголеною — як би важко не було, а голився щодня. Тепер цю звичку довелося кинути, бо він мусив видавати себе за московита — а на Московщині за «срамное и блудоносное брадобритие» відлучають від церкви. Голити ж голову, залишаючи бороду, було небезпечно: могли прийняти за татарина — недаремно мусульман голомозими дражнять.
Отож перше, що спадало на думку, — загін послано з Молдови.
Це, до речі, могло дещо й пояснити.
Проти козаків чомусь об’єдналися два ворожбити. Один — впливова людина на Москві, тут усе ясно. Драгон пам’ятав, як після Жовтих Вод московські війська, зокрема і той полк, де служив він сам, почали стягуватися до кордону і «служивые люди по отечеству»[127] погрожували розправитися з «воровскими[128] казаками». Бунт у самій Москві поламав ці задуми… Очевидно, московський ворожбит — один із тих, хто не заспокоївся і досі бажає союзу з ляхами проти козаків.
125
Таке повір’я існувало у багатьох народів Кавказу, а рубати кавказькими кинджалами, здавалося, зовсім для цього непридатними, навчалися всі народи регіону.
126
Пальштабу часто називають бойовою мотикою, хоча це радше сокира з довгим та вузьким лезом. Одну пальштабу було знайдено археологами під Берестечком.