Десь там, глибоко, шкреблося розуміння, що треба отямитися, взяти себе в руки, проте це сталося тільки тоді, коли козака раптово підняли на ноги — і тільки тоді він побачив, що сидів на возі, разом із німецьким найманцем, що тепер підняв його за плече.
А дивився у вічі високий, кремезний вершник з дуже розумними, проникливими очима. Сірі очі були наче криця.
«Одягнутий як небагатий старшина найманців, але кінь… На Москві такий єфімків[132] п’ятдесят коштує».
Боян уклонився за московським звичаєм.
— Дайте йому коня. І все, що при ньому було, — сюди.
Кремезний Боянові слова не сказав, а козак і собі мовчав — ясно було, що з таким краще тримати замкненим рота, поки сам не спитає. А він спитає, тільки не тут.
Якийсь лях — судячи з наявності чекана, ротмістр,[133] — щось тихо сказав сіроокому, Боян тільки і розібрав: «Крамер». Кремезний кивнув — більше нічого, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, проте Боян ладен був об заклад битися: він уже знає про того Крамера, хто б це не був та що б не накоїв. І це сіроокого певним чином турбує.
Вони виїхали з польського табору у супроводі двох десятків райтарів, одягнених у шкіряні панцири, озброєних (крім довгих рапір або шпаг) короткими рушницями та кількома пістолями кожен.
Руків’я пістолів виглядали не лише з ольстр,[134] але й із-за поясів, навіть із-за правих халяв. (Із-за правих, бо звичайному вершнику навіть на марші важко перехилитися вліво, продовжуючи тримати повіддя лівою ж рукою, а під час бою, коли кінь наляканий, це зовсім неможливо.) У декого пістолі ще й висіли на перев’язах для шпаг, — допомагали спеціальні кріплення.
Несподівано попереду пролунав воронячий грай. Сіроокий зробив знак рукою, райтари виїхали уперед, витягли рушниці. Боянові здалося, що за мить до сигналу він почув ще такий самий грай, тільки далі.
«У них що, за кожним поворотом дороги хтось причаївся? Дивно…» Звичайно ляхи не вдавалися до таких застережних заходів…
Назустріч із-за повороту виїхав загін приблизно такої ж чисельності. «А оце шляхта».
Старшина над тим загоном (невеликий на зріст черевань років сорока), навіть не вітаючись, гукнув:
— Ми забираємо цього гінця, чи хто він там. До князя — воєводи Руського…
Ось тепер Боянові справді стало страшно. Одна справа — їхати до ката Яреми, інша — зрозуміти, що ти вже прибув до нього.
— У мене інший наказ. Від мого пана.
— Не бреши, Ференце… Усі на раді, тебе туди й близько не пустять!
«Ференц? — від здивування Боян мало не вигукнув уголос. — Якщо ти, хлопче, мадярин, то я — татарин!»
Обличчя типового українця з угорським іменем заледеніло.
— Князь Ієремія на тій самій раді.
— Стули пельку, хлопе.
Драгон відчув, що черевань з вогнем грається… Ну то й що, що Ференц не шляхтич? На війні всяко буває.
— Пан Крамер, — Ференц[135] указав рукою на блондина у шкіряному колеті, такому ж, як у його райтарів, — не шляхтич. Служить моєму панові. Самовільно полишив заставу.
Слова було сказано спокійно, навіть трохи весело.
— Пан Крамер… — передражнив черевань, — під моїм захистом. Віддавай московита або візьмемо самі. Бо тут — усі шляхта, чинитимеш опір, то шляхетської крові тобі не подарують.
— Як сядеш на палю, — глумливо підтримав ще один шляхтич, ніс якого точно вказував на його найпалкішу пристрасть, — то дізнаємося, чи правда ти потурнак, га-га-га![136]
— Шляхетської крові не буде, — без притиску відповів Ференц і, повернувшись до лжемосковита, додав: — Ступай до них…
Боян рушив з місця, відчуваючи усім єством, що наближається до страшної загибелі, що оцей ліс, найпевніше, останній ліс, який він бачить у своєму житті.
Але не йому випало помирати цього чудового дня. Тієї митті, коли всі очі дивилися, як він, розсунувши конем перший ряд райтарів, опинився проміж двома загонами, рушниці людей Ференца злетіли до пліч і дві з них плюнули вогнем. Голова Крамера розлетілася, наче кавун, — червоними краплями та сірими клаптями.
Шляхтичі вихопили шаблі.
— Гонець загине! — Голос Ференца міг би перекрити гарматні залпи.
— Сті-ій! — черевань довів, що отаманом над цим загоном його поставили недаремно. Якби почався бій, то вогонь райтарів майже напевно зрізав би Бояна. Навряд чи князь Вишньовецький був би задоволений відкритою сутичкою своїх людей із посіпаками Калиновського, але одна справа — відбити гінця, який прямував до князя Ієремії, та зовсім інша — ув’язатися в перестрілку і при цьому ще й самого цього гінця втратити.
132
Росія не карбувала власної монети, крім дрібної. Карбованець існував лише як умовна одиниця. Офіційною валютою були йохимсталери — на російський лад — «єфимки», що дорівнювали п’ятдесяти копійкам. Звичайний бойовий кінь коштував не більше десяти карбованців.
135