Боян напружився… Він не міг би сказати, що саме зробив, але швидко зрозумів: двері клуні незамкнені, біля них — п’ятеро вартових, у карти грають.[146]
«А якщо спробувати… Постривай, козаче… Розв’язатися треба спочатку, тоді можна буде і спробувати».
Несподівано у клуні стало трохи світліше — саме трохи, причому світло було абсолютно природне, не від полум’я і не таке, як у духа гори. Наступної миті Боян відчув, що мотузки… щезли. Просто були на руках-ногах — і не стало.
Водночас чиясь рука затисла йому рота. Холодна рука.
Утім, незалежно від температури рятівника, дії його були правильними, бо відновився кровообіг у козацьких кінцівках, і це було дуже боляче.
Коли Боян зміг підвестися, то з’ясувалося, що на допомогу йому прийшли двоє — однаковісінькі (близнюки, мабуть), — тільки й того, що один дивився так, неначе в нього із животом негаразд, а другий — чи то хильнув трохи нектару райського, чи ніч провів із жінкою своєї мрії… такий був вигляд. І одягнені відповідно. Тобто обидва у шкіряних колетах, що їх часто носили кавалеристи, але в першого він був на всі гачки застебнутий, а другий пропустив у рукав лише праву руку та якимось чином зачепив гачки за сорочку, так що лівий рукав мало не волочився по долівці. І ще…
Боян перевів погляд з одного на другого. Потім ще раз. І ще. Не знаючи, чи вірити власним очам.
— А ти повір. — Похмурий і говорив якось так… неначе зважував кожне слово.
Веселий та розхристаний кивнув головою.
— Я гадав, що в мене немає живих братів.
— Гадав, — знову зважив слово Похмурий. — І вгадав.
А ось цього не могло бути!
— Не вірить, — із удаваним сумом виснував Веселий. — А ми ж його, малого, колисали, ми від нього всяке зло відганяли…[147]
— Не може… — Драгон ледь стримувався, аби вголос не заволати. — Я б знав!
— Він гадає, — знов узяв слово, піднявши вгору великий палець, Веселий, — що потерчатами стають померлі брати-близнюки того, хто живий залишився, і хоче сказати, що якби це в нього було зразу два, то він би знав.
— Тобі вже пояснювали, що ти знаєш дуже мало, — утрутився Похмурий.
— Але потерчата — не завжди близнята!
— Простіше кажучи, — підбив підсумок Похмурий, — ними стають просто брати, не обов’язково близнюки. А цей блазень — взагалі мій рахман, за гріхи всього роду нашого, з часів Ноя. Він тебе підземним світом і проведе.
— Ч-чому? — Бояна наче довго булавою по голові били, отож на щось розумніше, аніж таке питання, він не міг би здобутись.
— А тому, що за тебе такі жінки просили! Султан би позаздрив, як я заздрю.
— Живий братик питає, чому саме підземним шляхом, — з деяким роздратуванням уточнив Похмурий.
— Бо навколо військо вороже! — ляснув долонею себе по коліну потерча-рахман. — Може, тобі ще гармату «Сироту»[148] дати?
Він підійшов до стіни, зробив вигляд, що зазирає в шпарину, поквапом повернувся до співбесідників і зі змовницьким виглядом продовжив:
— Та тут потрібно триста таких гармат!
— Годі! — обрубав Похмурий. — Дій, а я тут пограюся.
Потерча-рахман поклав свої долоні на Боянові плечі.
— Не пробуй вирватися, загинеш!
Боян відчув, що він летить, тільки летить униз. Подих перехопило як від польоту, так і від подиву: вони не рухалися якимось підземним ходом, як він спочатку чекав. Вони летіли крізь землю, неначе крізь повітря.
Боян учепився в холодні руки мертвого брата, зосередившись на тому, аби залишитися з ним — тобто живим… Краєм ока він помічав, що в товщі землі хтось… чи щось… рухається, раз побачив щось, схоже на околицю містечка, яке, однак, було побудовано не в якійсь печері, а… просто в землі, неначе у воді чи в повітрі. (Ворожбит раптом зрозумів, що коли комусь вдасться прокопати підземний хід аж до сих місць, то не побачить він ніякого містечка.)
Раптом потерчатко змінило напрямок руху, вони рвонули вгору і вистрибнули із землі, як риби з води. Руки розімкнулися, і Боян упав на траву.
— Уф! А ти важкий!
148