Кров розлютила юрбу, але Білоцерківську цитадель узяти з наскоку неможливо.
Уранці Боян стояв у гурті роззброєних бунтівників… Якісь люди нишпорили натовпом, витягли попереду чоловік з п’ятнадцять, з лав вірних гетьманові полків вивели двох багато одягнених, усіх поставили на край рову, і вдарив залп.
Там Кирин і зустрівся очима з Богуном.
Полковників, власне, виявилося двоє — у світлиці зайнятої Богуном хати, крім нього, сидів ще один, теж з перначем за поясом, а стінку підпирав невідомий Боянові старшина.
Богун витяг кинджал. Добра робота, такий самий, як Драгон здобув у бою в того татарина — чи це був не татарин? — руків’я прикрашене самоцвітами.
Козак придивився — так, це знову була річ-погибель, більше того, почерк той самий.
— Кому цього разу? — прохопився Боян і зразу ж вилаяв себе останніми словами — виказав себе перед двома невідомими.
— Мені. — Незнайомий полковник уважно подивився Боянові в очі. — Мені.
— Хто?
— Чортівня якась трапилася. Їду безпечним шляхом, коли це назустріч — кінь з мертвим вершником. І в нього за поясом — це. Ну, ясно, що таку зброю — полковникові.
— А… а інше — зброя, одяг — пасують до такої розкоші?
— У тім-то й річ. Одягнутий як шляхтич, кінь непоганий, піхви від шаблі оксамитом обтягнуті… Самої шаблі нема — певно, з руки випала, коли вбили. Але все це не його! По зросту підходить, а я нюхом чую — не його це! І… і з конем щось не те. Буває, звісно, що кінь з мертвим тілом скаче, але не схоже, не схоже. Тому й пішов до Івана, він у нас учений. Ну, і про скриньку порадитися.
— Перекують його ще сьогодні, — докинув своє слово Богун, — а скринька…
— Про цю скриньку Адам Хмелецький усім вуха проторочив, — вів своєї незнайомець, — так здивувався. Він був першим з полковників…
— Взагалі з козацтва… — уточнив Богун.
— …кого гетьман побачив після Берестечка, після того, як звільнився з ханського полону.[149] Перше Богдан запитав про табір. «У чорта вже, — каже Адам, — табір, ми втекли з табору». Він про гармати… «І гармати загинули»…
Богун промовчав, хоча частину гармат він тоді врятував.
– І тоді він раптом: «А скринька з червонцями та чохлом?» Хмелецький тоді сам був такий, що й уваги не звернув, каже тільки: «І вони загинули», а здивувався вже потім… Ну, золото ще туди-сюди, хоча не така він людина, щоби про червонці думати, коли битву програно, але чому йому від скриньки чохла шкода? Подейкували про цей чохол, що він його більше скриньки береже… Ну, а хто в нас перший характерник?
Богун продовжив, не сперечаючись. Про те, що серед ворожбитів він зовсім не перший, а козак, що оце стоїть перед двома полковниками, — то і є славетний Боян, про якого чули всі, хто щось уміє, і навіть дехто з простих людей — усе це іншим знати було зовсім необов’язково:
— Не питайте мене, звідкіля знаю, але знаю…
Коли гетьману доповіли, що з’явилися разом митрополит з патріархом,[150] він здивувався — невже вони гадають, що це вже кінець, що йому пора вже збиратися? Так, усю ніч було дуже зле, але тепер уже попустило!
Вдруге Богдан здивувався, коли побачив за спинами мніхів обличчя Лавріна Капусти. Вони підозрюють отруєння? Але всі страви готувала Глафіра, козацька вдова, її чоловік загинув ще під Переяславом, сина ляхи посадовили на палю. В усій Речі Посполитій не знайдеться золота, щоб її підкупити.
Проте Йоасаф навіть не став витрачати часу на привітання:[151]
— Сину, дозволь братові Павлу…
Богдан кивнув, не чекаючи продовження. Павло був приставлений до Йоасафа константинопольським духовним начальством, навряд чи він був тільки медикусом, але тепер це не мало значення. Ясно ж, що патріарх царгородський з важливим посланцем поганого лікаря не пошле. Навіть якщо він не лише лікар. Павло, сивий як лунь, років, мабуть, п’ятдесяти, нагнувся, пальцями підняв Богданове повіко, повернувся до порога і сказав мартинцям:[152]
— Ночви потрібні.
Іван Брюховецький просто отетерів. Швидший на думку Петро Дорошенко рубонув рукою повітря (водилася за ним така звичка) і вибіг надвір, а повернувся з ночвами, з яких Глафіра годувала свиней. У якомусь іншому випадкові Петро спочатку пошукав би, на кого їх покласти — не любив брудної роботи, — але зараз навіть про пиху, вельми притаманну його роду, забув.
150
Історики сперечаються, хто відвідав Україну в грудні 1648 р. — Єрусалимський патріарх Паїсій чи посланець Константинопольського патріарха Парфенія митрополит Йоасаф? На нашу думку, плутанина виникла саме тому, що обидві високі духовні особи перебували в Києві одночасно.
152
Значення слова «мартинець» не встановлено. Автор вважає, що воно (як і більшість слів у європейських мовах з коренем «март») походить від імені римського бога Марса і позначає особистих охоронців або зброєносців гетьмана.