Павло дістав велике перо, полоскотав гетьмана у горлянці. Понюхав масу, що вилилася в ночви, кивнув.
— Ш-що… — Лаврін Капуста аж охрип з переляку.
— Якщо за ніч не помер, то житиме. Мало поклали, а статура міцна. — Павло, на відміну від Йоасафа, говорив із сильним акцентом, повільно — слова добирав.
— Оце тобі, сину, наука — не їсти, не пити з ляхами.
— Гонець короля Його мосці не торкався кубків ясновельможного пана гетьмана, а їв усе те ж саме! — не по чину встряв Брюховецький.
Богдан відчув роздратування — начебто і розумний Іван, і освічений, а от… «Яка тут, у біса, Його мосць! Ясно ж — отрута з Варшави, а через гінця королівського чи інакше як — Лаврін дізнається. Так що Ян Казимир не „Його мосць“, а моя згуба[153]».
Павло посміхнувся — самими губами:
— Пан козак забув про Митридата, царя Понтійського.
Гетьман аж на ноги підхопився, проте диякон з несподіваною силою змусив його сісти на ліжко. «Їли з одної тарелі![154] А він сам, мабуть, до цієї отрути привчений, як отой цар… Митридат… Якому змалку давали отруту потроху».
Патріарх щось сказав Павлові грецькою мовою, той вийшов, а Йоасаф до Капусти звернувся:
— Накажи, пане полковнику, усіх геть з хати та сам подивися, щоби нікого не було під вікнами.
Павло повернувся з невеликою скринькою червоного дерева, інкрустованого слоновою кісткою, перед очима гетьмана вклав її до чохла з м’якої шкіри, що мав отвір не знизу, а збоку, і зав’язав. Від скриньки просто віяло старовиною та чимось ще, чого гетьман не розумів.
— Свята православна церква засуджує такі речі, але сказано: той, хто втратить душу для ближніх своїх, — той її збереже. Ми з кіром Паїсієм…
Патріарх поважно кивнув.
— …Беремо цей гріх на себе. Тримай її завжди при собі, та не змінюй чохла, бо в ньому головна сила. Може так статися, що той, хто прийде з наміром учинити шкоду тобі, просто забуде про задум свій. Так буде не з кожним: є люди, на яких чари не діють, але…
Митрополит затнувся, проте швидко знайшов потрібні слова:
– І панцир теж, буває, проб’є куля, однак ти його носиш під одягом, бо проб’є, та не кожна!
— Не знаю, як і дякувати вам, святі отці!
— Справами дякуй. Будь вірним оборонцем церкви, ще краще, аніж був досі.
Богдан не став приховувати свого здивування.
— Ми не засуджуємо тебе, сину, Боже борони! Ти вже багато зробив! А про те, що ще треба, поговоримо, коли вповні здоровим станеш.
Можна й не говорити! Йоасаф, що втратив свою митрополію, хоче залишитися в Україні.[155] Це добре, бо з Сильвестром[156] розмовляти важко. Треба тільки відписати в Царгород, щоби патріарх дав дозвіл. Не обманюй себе, Богдане. Вони хочуть більшого. Скасування унії та повернення православній церкві усіх храмів, земель… Там, де панують козаки, це вже зроблено. Але ж православна церква мала чималі добра аж у Любліні, аж у Вільні, аж до Кракова. На це ляхи не підуть… І навіть якщо взяти короля та сенат за горлянку, Рим заборонить. Але чи можливий почесний мир з королем? Учора тобі підлили вже не перший доказ, що ні. Ти вже думав про це, не раз думав. Ті, хто гадає, що ляхи простять нам перемоги, загибель стількох шляхтичів, спалення маєтків, переляк, — помиляються. Вони що завгодно підпишуть, вичекають слушної миті і… і ті, хто тепер каже: треба поступатися, треба з королем помиритися, — вони теж сядуть на палі. Боровицю забули! Скільки років пройшло? Уже одинадцять? Тоді Адам Кисіль давав слово гонору — Павлюка не стратять. Ще й додав, гадюка: «Хай разом із Павлюком до Варшави їде й Томиленко. Усі ж знають, що він був проти повстання!». Стратили й Павла, й Томиленка, упокій, Господи, душі мучеників!
А якщо так… Тоді непогано мати зачіпку. Якщо все-таки доведеться підписувати якусь угоду, то туди й запишемо — повернути церкві все, геть усе! Ясна річ — поляки не виконають. А це — привід…
Гетьман зібрався на силі, встав і підійшов під благословення.
Усе завершилося добре, і тільки Іванові Брюховецькому кілька днів не йшов з голови спогад про те, як Дорошенко махнув рукою. Прив’язався цей спогад і спокою не давав. Чого б це?
Неясно, чи це зробили навмисно, чи воно випадково так вийшло, але гетьмана поваленого кинули на землю просто біля підніжжя Сербиної могили, на вершині якої чекав разом зі старшиною переможець. Юрба голоти, що схопила недавнього свого кумира, гула, неначе рій бджіл.
153
Гра словами. У Польщі короля продовжували величати, як у Середні віки, Його Милість («мосць»), хоча решта країн Європи протягом XVI ст. перейшла на форму «Його Величність».
155
Йоасаф та Павло таки залишилися в Україні, де виконували дипломатичні доручення гетьмана. Загинули під Берестечком.