— Ну, Іване, де боярська шапка[157] твоя? — Дорошенко, з цієї хвилини гетьман обох берегів України (на півроку всього, але хто знає своє майбутнє?), і сам розумів, що знущання над переможеним його не красить, та стриматися просто не зміг. Надто багато накоїв раб Божий Іван, так багато, що народ, який ще недавно молився на лівобережного гетьмана, перехрестив його з Брюховецького в Бреховецького. А ота шапка боярська! Ясно ж, що це замість тридцяти срібняків.
Брюховецький підняв голову, на обличчі кров змішалася з багном:
— Скурвий син, і жінка твоя б…!
Знову ж ніхто не знає, чи навмисне, чи випадково, але Іван влучив у найвразливіше місце суперника — видатний політик та воїн був нещасний у подружньому житті…
Петро рубонув повітря рукою.
Нетяги, що оточували Брюховецького, зі страшним криком ударили — усі зразу і хто чим міг.
— Сті-ійте! — з тим же успіхом Дорошенко міг спробувати зупинити апокаліпсис, та навряд чи його і почули — за страшним гармидером.
— Я не хотів… Я думав, він постриг прийме! Ви ж знаєте, я завжди так рукою роблю…
Але навіть не придивляючись до обличчя своїх старшин, гетьман уже знав, що не вірить йому ніхто. І чи вірив він сам собі?
Ясна річ, що розповідь Богуна була набагато коротшою, а про події, що відбудуться через багато років, полковник і гадки не мав. Він просто пояснив, що йдеться про оберіг гетьмана.
«Він хоче, щоб я його знайшов. А де, як?»
— Цю скриньку король подарував якомусь барону з Пруссії. Високий, рудий та одновухий. Поїхав собі до дому.
Боян був просто приголомшений, хоча насправді дізнатися про долю скриньки було не так уже й важко.
Єдиним справді складним моментом залишався зв’язок, але коли зв’язковий зміг добратися до польського табору та передав агентові, що треба зробити, то далі все було просто: розвідник підпоїв одного з тих, хто грабував намет Богдана Хмельницького після штурму табору під Берестечком:
— А не пам’ятає твоя милість, хто взяв скриньку червоного дерева у шкіряному чохлі?
Шляхтич з подивом витріщився.
— Бачиш… У мого батька така була, з діда-прадіда. Хлопи пограбували. Якщо це вона, то я викуплю.
Шляхтич задумався.
— Червоні злоті ми між собою поділили. А скриньку піднесли королю Його мосці, бо один німець сказав, що там, мабуть, подвійне дно, а під ним — папери. Щоправда, натиснули там, натиснули тут — і відкрилася, і там дійсно було потаємне місце, проте порожнє. Але круль йому ж і подарував скриньку за кмітливість, отому німцю.
— А звали-то як?
— Б-барон. В-високий, рудий та одновухий. Він не з того полку, що його курфюрст прислав, і не з найманців, а з посполитого рушення, щось він казав, якось пристав до пана Мазловецького, гербу Юнчик.
Козацький агент ще підлив співбесідникові.
— То, мабуть, до нього і поїхав?
— Н-ні, Мазловецького вбито ще першого дня бою, і вся челядь його погинула. До себе поїхав…
Козацький агент, ясна річ, не знав, якого біса скринька комусь знадобилася, проте завдання було безпечне — навіть якщо співрозмовник пам’ятатиме, про що мова йшла (ох, навряд!), то це нікого не зацікавить.
Кирин відчув напад роздратування — вони що, тут усі збожеволіли? Знайти в цілій країні барона… Якщо він справді туди поїхав!
— Отут я й згадав, що ти теж трохи навчений та що чужу ворожбу чуєш мало не за милю.
«А заздалегідь ти мене не міг попередити, що отаке про мене скажеш?»
— Оце, — Богун вказав рукою на третього зі старшин, що досі мовчав, — Рудольф.[158] Правдивий німець та старий козак.
Для початку рушили на Чернігів. На лівий берег поляки не сміли соватися, а литовське військо, знявши облогу неприступного Чернігова, теж перейшло на правий.
Боян позирнув на своїх супутниць. Тоді, коли він їх побачив, то аж здвинув на потилицю шапку, а одна з двох заявила з невинним виглядом:
— Ти ж сам казав — як з тобою щось станеться, знайдіть Богуна. От ми й знайшли.
Взагалі все виглядало дуже правдоподібно, — вони домовилися, що як покинуть козацькі землі, то Рудольф удаватиме самого себе — навряд чи хтось сторонній пам’ятає про його втечу, а Кирин буде його джурою — волохом, який польською знає лише найпотрібніші слова, а українською так просто анітелень.
Жінок вони начебто підібрали десь на згарищі: повертатися їм просто нíкуди, отож…
Штука була в тому, що троє мандрівників з чотирьох, схоже, не сумнівалися, що в першій же хаті, де заночують, компанія просто розіб’ється на пари. Відверто кажучи, Боян теж на саму таку думку відомо що відчував і намагався заспокоїти своє сумління, розмірковуючи, що та, якої він навіть імені справжнього не знав, для нього все одно втрачена. Але чим більше так думав, тим гірше себе почував…
157
На відміну від України та Білорусі, де боярами називали дрібну шляхту, а потім — проміжний прошарок між шляхтою та простолюдом, у Росії боярин — це повноправний член Думи, тобто наближена до царя особа. Ознакою боярського сану була висока («горлата») шапка. Боярство Брюховецькому було пожалувано за його згоду на майже повну ліквідацію автономії Лівобережної України.
158