А це таки дійсно так! Що великий литовський гетьман такий старий та хворий, що вже давно не ходить у походи, про це знали всі. Останнім часом пішли чутки про хворобу Потоцького: теж старий.[166]
Справді, варто хоч одному з них померти, як та-аке почнеться! Поб'ються можні пани за ласий шматок.
— Твої б слова та до Бога, але хіба ми не поб'ємося? Народ зневірився! Бунти будуть, це як «Отче наш», та ще он Дзиковський людей до Московії підбиває: там, мовляв, землі вільної — три дні скачи, не об'їдеш. Воєводи пільги дають. Так що коли доведеться обирати між панським ярмом та Москвою — ясно…
— А чим шлехт?
— Тим, що вони не повернуться! Кажеш, зберемо військо? А буде кого збирати? Одні геть підуть, інші…
Боян і уві сні не міг уявити, що через багато років, коли з учасників цієї розмови серед живих залишиться він один, дійде до нього чутка про страту полковника Дзиковського. Цар Олексій виявиться нічим не кращий за короля, Шереметьеви з Ромодановськими — за Потоцьких та Конецпольських, і пристане полковник до Стеньки Разіна, щоби разом «тряхнуть Москвою». Але вони програють…
— А ще охочі панські дупи лизати зараз возпрянуть, а їх до біса! Є такі, що й задарма згодні лизати, тільки б пани підставили! Знаєш, що Радзивілл пропонує? Усю старшину взяти до шляхетського стану — навіть мене, хлопа! — та надати нам маєтки з вакансій![167] Ну, а гетьману — в сто разів більше, і звання воєводи, і ще чого він сам забажає! Смачна на гачку наживка!
Пободайло махнув рукою.
— Годі патякати, що буде, те буде!
Обличчя полковника стало страшним, досі таким Боян бачив його лише раз — коли зрозумів Пободайло, що в брамі Чернігова його урочисто зустрічають ті самі, хто готувався відчинити цю браму ляхам:
— Що буде, те буде, але козак панщини робити не буде! — І гірко додав: — Беріть свою відьму… Коней також дам — бозна, чи вони нам знадобляться.
Рагана, всупереч Драгоновим сподіванням, поїхала з ними сама.
— Погралися, та й годі! Йому одружуватися треба, і так родина на мене вовками дивиться: бояться, що окручу. В одному ти помилився — я не з самої Пруссії: дід від німців утік до Литви, та не він один.[168] Проте там бувала, бувала…
Три жінки на двох чоловіків… Це може викликати подив. Проте погоня, якщо взагалі не загубила сліду, шукатиме двох однакових жінок, а рагана і Галки ще чогось такого з різних трав наварили, що Галка-рахман стала вогненно-рудою, а в Галки-справжньої на лобі з’явилася дуже помітна родима пляма. Саме завдяки цим прикметам Боян і зрозумів — з певним запізненням…
— Ну так, це я… — руда Галка всміхнулася, зуби блиснули в пітьмі, — бо вона понести може, а я, як вона. Уявляєш, що буде, як вам їхати з двома тяжкими? Ви нас плутали і раніше.
Кирина було виховано у тодішніх поняттях — якщо в чоловіка багато коханок, то він, хоч і грішник, та ще той молодець, а от якщо в жінки чоловіків багато, то вона ясно хто.
Але якось усе притупилося…
Те, що в Рудольфа був якийсь план, не викликало сумнівів. Як і те, що таємні справи для нього не новина і не дивина.
Небажання німця щось розповісти Кирин навіть схвалював, хоча і побоювався: а що як уб'ють німця? Тоді треба буде щось вигадувати самому, але нічого не лізло в голову.
Все стало ясно, коли вранці той звелів жінкам пофарбувати йому волосся.
— А ти зроби так, аби фсі ґадали — ф мене айн ухо ніхт! Фороґ зрубайль! І фолос. Роби так — ніхто не притифляйсь уфажно мій фолос. Ми знайт… Той парон жиф у пана ґерпу Юнчик. Це литофський ґерп. Я знайт, де жифуть пани, які мать цей герб! Ми їхать. Їх — парон! Рудольф фон Бендікс! Хтось путе казати — ти па, а ф наш мертфий пан теж пув хість — парон, теж рудий, — цього разу «д» у слові «рудий» вийшло чітко, — теж мав айн вухо, тільки найме маф інше! Я отфечайт — о! А яке найме?
Попри певні Драгонові побоювання, все поки що йшло досить непогано. Вони зупинялися у корчмах, Бендікс теревенив зі шляхтою та євреями-шинкарями, жінки зі служницями, Кирин слухав уважно, але вдавав із себе волоха — на щастя, знавців волоської мови не знаходилося. Єдине, що ніхто ані пари з вуст про іншого рудого та одновухого барона німецького, — обережні розпитування про пана Мазловецького теж нічого не давали, хоча про герб Юнчик знали всі.[169]
Іншою прикрістю (хоча й передбаченою) було те, що в корчмах до дівчат весь час чіплялися. Добре, коли це був простолюдин — Рудольф просто пускав у хід кулачище, після чого нахаба втрачав інтерес до спідниць не лише на цей вечір, але, мабуть, що на весь тиждень. Гірше було зі шляхтичами — щоправда, до певного часу надто гарячих стримував розмір Бендіксового палаша та те, що кожен більш-менш досвідчений рубака (тобто кожен дорослий шляхтич) за рухами вгадував у німцеві справжнього майстра.
166
З віком коронного гетьмана М. Потоцького не з’ясовано. Точні відомості не збереглися, а побічні вперто не бажають збігатися. Автор зупинився на гіпотезі, що магнатові було не менш як сімдесят років.
167
168
У середині XVI ст. досить велика група пруссів переселилася до центральної Білорусі, де їхні нащадки швидко асимілювалися.