Такого ж висновку дійшов і сам Кирин, тільки іншим шляхом. Перезарядивши зброю, вони обережно перейшли річку, наблизилися до вежі. Ніхто не стріляв, ніхто нічого не казав.
Мустафа раптом став на сідлі — хвильку тому ще сидів у ньому, і вже стоїть, ухопився за уламок стіни, підтягся. У нічній тиші пролунало клацання, яке неможливо було з чимось сплутати, і спокійна відповідь Мустафи:
— Нас двоє, ханум, а заряд у тебе один.
Драгон увійшов до вежі, викресав вогонь, подув на трут.
— Жива!
— Живий!
…Посередині вежі на купі різного сміття сиділа Маріора.
— Так-так. Старий Мустафа відійде подалі, бо цікава тут буде розмова.
Кирин про всяк випадок притягнув ближче до себе яничарку, що її жінка поклала на землю.
— Ну?
— Що — «ну»?
— Зразу вб’єш, чи як? — останні слова жінка вимовила таким тоном, що сумнівів у тому, щó вона має на увазі, бути не могло ніяких.
«Та чи вважає, що я не змінився і за одну ніч усе забуду?»
— Кінь твій… Їдь хоч до біса.
Козак розрахував правильно: з подиву жінка вклякла на місці.
— А що ти мені можеш зробити? — Розмовляли вони волоською мовою, отож Драгону доводилося добирати слова — підзабув її трохи. — Викажеш? Що б не донесла, кому б не донесла — тебе не відпустять, бо потрібна будеш для розпізнання. А там я на допиті все скажу, так що ще днів зо два у нас на балачки буде — на сусідніх палях. Лупу — тесть Радзивілла, не забувай! А тому, хто підіслав вас, поясни, що помилився коханець твій: у фон Ертеля ліве вухо відрубане, а в нашого — праве!
Маріора вилаялась так, що й на полі бою рідко почуєш.
— Усе вгадав, крім того, що Ханс мені чоловік вінчаний. Проте кинув. Я спала, а він кинув. Треба було мені тоді тобі правду сказати і тікати з тобою, але ж випитого вина назад не вернеш… Ох! Було в мене життя, був у мене коханець — старий та багатий, ну… і, бувало, доїдала я його наїдки з кимось молодшим. Один з них мене, дурепу, і вмовив: мовляв, і задоволення, і гроші дадуть. Спокусити тебе та вмовити передати пляшку було легко.
«А послати свою людину вони побоялися, бо їхній слуга на тортурах сказав би, чий він. Я ж міг видати лише жінку А тоді підозра впала б на її відкритого коханця, який і не знав нічого».
— Потім, коли Петру прийшов з грошима… Не знаю, Бог чи Сатана напоумив мене, але я підмінила кубки. Ніби заснув. Ані плям — ніяких ознак отрути. Ну, я до Ханса. Найманець. Теж бувало, що бувало! Показала йому золото і збрехала, що, помираючи, Петру… Якщо він Петру… прохопився, що Ханса теж уб’ють, бо він може знати. Отож кинулися тікати через весь Дойчланд.
«Вона із Семиграддя, отже, німецьку знає».
— А хто нас цього разу послав, я й не знаю. Ханс знайшов когось, платили йому за вбивства. Гадаю, що князь якийсь, бо не дуже-то він влади боявся, було так одного разу: нас узяли вже, а Ханс щось сказав судді — потримали нас у в’язниці, поки не перевірили, — і відпустили. А мене він брав із собою, бо там, де не пройде вбивця-чоловік, там жінка в ліжко пролізе.
Раптом відчуття небезпеки вдарило по нервах Бояна. Таке було враження, що хтось — але не людина, не песиголовець, не той невідомий, хто керував вовками, — раптом побачив їх та й зненавидів.
Заіржали, затупотіли, кудись поскакавши, коні, рачкуючи, до вежі увійшов Мустафа.
— Вона знає, що ми тут. І за кіньми не поженеться.
— Хто?
— Вона!
— Людина, звір чи нечиста сила?
— Звір!
Боян повернувся спиною до опалого листя, на якому кілька хвилин тому сиділа волошанка, і воно спалахнуло. Спалахнуло, не засліпивши козака — той недарма повернувся спиною.
— То ти чаклун! — Маріора зраділа, але був у її голосі й переляк.
— Потроху, але я ще не бачив жодного звіра, що пішов би на вогонь.
— Ти багато чого не бачив, — голос Мустафи не тремтів. — В очі або між очі!
«Він хоче сказати: „Стріляй в око або проміж ними!“»
— Я — двері, ти — верхній пролом, ханум — бійниці. На щастя, ніхто не чув, аби вони полювали вдвох або більше.
Раптовий порив вітру доніс різкий запах. Це було щось знайоме, знайоме… Точно! Якраз до рокового побачення з Маріорою. У їхньому каравані їхали клітки з тиграми, їх везли для якогось герцога, для його звіринця…
«Тигр? Звідкіля? А ось про це — потім».[176]
176
У Білорусії ще недавно ходили легенди про велетенського хижака — болотну рись. Слід пам’ятати, що князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні» згадує, що його одного разу повалив разом з конем «лютий звір», невідомий ані самому князю, ані його боярам.