Хвилини спливали у напруженому чеканні.
Маріора все тісніше притискалася до Бояна.
По каменю зашкребли велетенські кігті, в амбразурі з’явилися два жовто-зелені ока. Жінка і Кирин вистрелили майже в одну мить, але вже в момент пострілу козак зрозумів, що промахнувся. Голова звіра — під час спалаху пороху Драгон устиг роздивитися, що це велика кішка, — щезла, але, раніше ніж вщухло відлуння пострілів, хижак перемахнув через пролом у стіні, яким раніше скористався татарин, і на якусь мить зупинився по той бік вогнища.
Власне, утворилося коло: навпроти звіра, дивлячись на нього через вогонь, стояла жінка, з боків — Боян і Мустафа. Козак підняв бандолет, чекаючи, що хижак піде в обхід вогню, підставивши свої очі або йому, або татарину. У другому випадку Кирин міг би послати кулю під ліву лопатку та спробувати потрощити кістки кішки келепом. Звір, до речі, чимось був схожий на рись, але тільки чорну та збільшену в п’ять-шість разів.
Несподівано Маріора щосили штовхнула Бояна в спину, назустріч звіру, а сама кинулася до амбразури. Яким дивом бандолет не бабахнув від поштовху, залишилося таємницею, але козак упав на бік, побачив тінь у польоті, натиснув гачок і знепритомнів від страшного удару.
Свідомість поверталася повільно. Якісь тіні, чиїсь обличчя — і біль. Знову морок і біль.
Нарешті, він підняв голову, озирнувся — для того щоб переконатися, що лежить все у тій самій вежі, проте тут дещо змінилося. І дехто з’явився.
— А! Зер гут! Скажи «данке» Бригіті…
«Це ще хто?»
— Ми її поршники.
— Рано дякувати… — Рагана, яку, як виявилося, звуть Бригіта, була настільки стомлена, що аж змарніла, під очима — синці, взагалі, було таке враження, що не спала кілька діб поспіль. — Вгадав, я не сплю з того часу, як підстрелили Рудольфа. Самій би сказали — не повірила б, що хтось таке зробить. Обом вам уже брама відкрилася, і… і зовсім таке вилікувати я не можу. Лягай, тобі ще не треба рухатися. Прикро те, що ті трави, які Галки знають, уже відійшли, а запасу в них, сам розумієш, немає.
— Мустафа…
— А як би ми тебе знайшли, якби він загинув? Ти краще поясни, що це за курва була та чого вбити хотіла?
Боян замислився. Він ані трохи не сумнівався, що рагана (думати про неї як про Бригіту він поки що не міг) — що рагана ніколи не стане його ворогом, більше того, якщо доля розкидає їх по різних таборах, відьма особисто йому ніколи не завдасть шкоди. Проте… чого не знає, того й не скаже на муках.
Рагана мовчанку зрозуміла невірно:
— Можеш не встидатися: що ти спав з нею, то мене не обходить. Кумам Галкам теж краще мовчати. Я хочу знати, чого чекати.
— Я не соромлюся, тут не зразу збагнеш, із чого й почати. Той убитий — її чоловік. Ти правильно все зрозуміла, був колись гріх. Я й не чекав її тут побачити. Доносити вона не піде, бо я дещо про неї таке знаю, за що не минути страти. Гадаю, якби не хижак, вона вбивати мене не стала б, а тут просто злякалася.
— Чого ж тоді її чоловік стріляв у Рудольфа?
— Він найманець. Кому служить — вона сказала, не знає.
— Ти повірив?
Козак спробував знизати плечима, проте все тіло пронизав гострий біль.
— Чи не однаково? Головне, що вона повірила — Рудольф не той…
— Що Рудольф не Карл.
— Навряд чи її пан стане помщатися за слугу-вбивцю.
Боян не знав, що пропускаючи епізод із суддею, який відпустив двох спійманих убивць, він робить величезну помилку, а Бригіта зробила не меншу, не переповівши йому похмурих легенд, яких свого часу чимало чула від одного дивака, з яким прожила два роки.
— Тепер, панове, хто там з вас казав, що всі жінки — дурепи?
«Вона жартує! Знайшла час. А може, так і треба?»
– Іх ніколи не каше турних річей!
— Отож доведіть, що чоловіки розумніші. — Бригіта Рудольфа неначе й не чула. — Знайдіть вихід там, де я не знайшла. Нам треба негайно вшиватися звідси, бо ми наробили шелесту. Але Рудольф зможе сісти в сідло не раніше, ніж за тиждень, а Кирин — добре, якщо за два. І перші кілька днів їм можна буде їхати тільки кроком, щодня не більше години. А інакше рани відкриються. А слабкими будете іще до-овго…
Ворожбитові здалося, що на його голову впала кам’яна брила.
Розділ VII
Вона — остання
Чим більше Кирин думав, тим безнадійнішим здавалося становище. Навколо їхньої компанії було стільки галасу, що доводилося лише дивуватися, чому ще до вежі не завітав якийсь там осоцький[177] чи інша падлюка. Власне, те, що вони знаходилися в лісі озброєні, за польсько-литовськими законами — то вже злочин, за який карають на горло. (Щоправда, для людей шляхетського роду закон не писаний. Та чи визнають Бендікса шляхтичем? Адже він хоча й дворянин, але не польський…)