— Поки він ні про що не здогадується. Інакше не так вишикував би військо.
Богун промовчав.
Петро Потоцький при всьому безсумнівному військовому досвіді ще не втямив, що на війні треба або бути командувачем — або не бути ним.
Микола Потоцький призначив сина Петра командувати каральною експедицією. Але майже до останньої години гетьман (батько, перший сенатор країни, вождь клану) розпоряджався сам, сам організовував розвідку (яка не знайшла інших, крім людей Богуна, козаків на багато миль довкола). Тепер Петро Потоцький мусив втілювати в життя чужий задум на підставі чужих відомостей. У його арсеналі залишився єдиний запобіжний засіб — пан Петро розіслав пікети — невеликі, аби себе не послабити.
Атакувати табір кавалерійською лавою здавалося повним безглуздям, спішитися — безглуздям ще більшим, бо тоді кількасот вояків довелося б залишити за коноводів.
Але Потоцькому здавалося, що він знає, як спростувати слова того француза,[188] який стверджував, що під захистом табору козаки відіб’ються і від удесятеро більшого польського війська.
Цим засобом він вважав маневр, до якого на Сході не вдавалися, та й на Заході він вважався вже застарілим.
Кілька корогов вишикувалися у дві колони, узявши табір у лещата.
Щоправда, доля перших рядів обох колон була сумною.
— Бити по конях! — гаркнув Семен Височан (тепер він тихим не був!).
Сенс цієї команди полягав у тому, що кавалериста з-за шиї коня майже не видно, а легко поранений чоловік може продовжувати бій. Навпаки, поранений кінь майже завжди скидає вершника, а це — у кращому разі — перелом ключиці, що само по собі виводить бійця з ладу. Та колони, ясна річ, не зупинилися — і ті, хто випав із сідел, сконали під копитами наступних рядів. Проте ті загони, що прикривали бічні грані табору, не могли підтримувати безперервного вогню. Втративши приблизно по п’ятдесят людей кожна, колони наблизилися впритул, перший ряд випалив (хто з пістоля, хто з карабіна), затим половина звернула праворуч, друга ліворуч, наступний ряд теж випалив і теж повертав. Караколь — ось як називався цей тактичний прийом.
Щоправда, в житті все було не так красиво, як на папері, бо поранені коні, що скинули вершників, влаштовували страшний безлад. Проте частина козацьких коней, запряжених у вози, вийшла з ладу, у рухомому таборі утворилися розриви. Наступні ряди колон спробували увійти в ці ворота, проте в козаків виявився невеликий резерв, який складався з лучників, що посилали стріли градом (не один Петро Потоцький вважав, що застарілість зброї чи тактичного прийому не заважає його використати), а з возів полетіли порохові гранати. Їх бойова ефективність була невеликою, та вибухи лякали коней.
До всього кілька фальконетів ударили картеччю, і кам’янецький староста побачив, як його колони показують тил. Це не засмутило поляка, бо перше завдання було виконане — козацький табір змусили зупинитися. Тепер треба було лише зачекати, поки підійде піхота — хай усього кількасот вояків, але разом зі спішеними драгонами вони візьмуть табір. Шкода, що не взяли із собою гармат, проте такими розкислими дорогами їх провезти неймовірно важко, а легкі фальконети проти табору нічого не вдіють.
Але… Що це за… Зліва, обминаючи невеликий гайок, вилетів кіннотний загін — приблизно в триста п’ятдесят вершників. Це було досить дивно, бо козаки звичайно у кінному строю не атакували (за дев’ять років до того так само дивувалися московські воєводи та татарські мурзи[189]).
На чолі загону… Петро Потоцький перехрестився, але це не допомогло… На чолі загону летів Іван Богун, хоча ще кілька хвилин тому все польське військо бачило, як точнісінько такий самий полковник на точнісінько такому коні їхав попереду козацького обозу, а потім, не поспішаючи, сховався проміж возами. Якщо додати, що за гайком мала перебувати нехай невелика, але застава, — з неї ніхто не порятувався, жоден кінь не прибіг і не пролунало жодного пострілу, — то не слід дивуватися, що думка про витівки нечистої сили запала не в одну польську голову.
Для того щоб зрозуміти оце, слід пам’ятати дві парадоксальні речі: по-перше, найскладніше в кавалерійському бою — це навести лад після завершення атаки, коли частини перемішалися, коні та люди розгарячилися. Навіть найкращим військам на це був потрібен час. Друге — що мистецтво джигітовки та фехтування, яким так любили хизуватися кавалеристи усіх часів та народів (а надто коли на них дивляться дівочі очі), у реальному бою насправді мало чого й варте. Коли через півтораста років Наполеонові скажуть, що єгипетські мамелюки набагато краще володіють конем та шаблею, аніж французи, він відповість: «Два мамелюки легко порубають трьох французів, сто французів мають рівні шанси проти ста мамелюків, триста французів у більшості випадків переможуть триста мамелюків, тисяча французів завжди розіб’є півтори тисячі мамелюків».
189
Збереглася офіційна доповідь у Москву, де з великим подивом повідомляється, що в загоні Богуна діють «конные черкасы».