У кавалерійському бою переможе той, чий бойовий порядок щільніший, чий загін розів’є більшу швидкість, та практично завжди перемагає той, хто вдарить із флангу. Зараз Богун зумів здобути всі три переваги — міцно збитий загін на повному галопі врізався у фланг юрби, на яку перетворилася колона після атаки. Врізався, виставивши списи, які при великій швидкості вершника відбити неможливо.
Одночасно з табору вискочили козацькі лучники (що були вже комонні) і засипали ляхів стрілами, поціляючи головно в офіцерів.
Перша колона перестала існувати за лічені хвилини. Загинули, ясна річ, не всі, але вцілілі чкурнули куди очі бачили, тобто їх теж можна було вважати втраченими. Знов-таки — водночас із усіма цими подіями козацька піхота вийшла з табору, та, наставивши списи, рушила на праву колону.
Брацлавський староста наказав сурмити відступ, щойно оговтався від несподіванки — віддамо йому належне, оговтався він швидко, — так що друга колона, втративши всього кількох людей від пострілів найкращих козацьких стрільців, опинилася на вершині пагорба, де знаходився їхній командир з резервом — драгонами.
Тепер кількісну перевагу — хай невелику — мали козаки, проте поляки зберігали перевагу тактичну — вони стояли на горі — та збройну — більшість кінноти була в панцирах. Петро Потоцький вирішив зачекати піхоту тут, на пагорбі, а тоді… Раптом він побачив, що козацька кіннота розібрала з возів запасні списи замість переламаних у сутичці, а піхота на руках підтягує вози ближче до пагорба. Навіщо? Чекати на відповідь довелося недовго. Хоча дрібнокаліберні фальконети Богуна не могли докинути картеч до вершини, проте ядром — невеликим, фактично великокаліберною кулею — поціляли. Крім того, в козаків виявилося кільканадцять гаківниць та з півтораста нарізних рушниць.
Натомість польські кавалеристи здебільшого були озброєні короткими карабінами, бандолетами, ба навіть просто пістолями, драгонія — однаковими голландськими гладкоствольними мушкетами. Отож козаки відкрили вогонь з майже безпечної для себе дистанції. Ясна річ, не кожна козацька куля влучала (і навіть не кожна п’ята), проте перед поляками відкрилася перспектива помирати, не платячи смертю за смерть.
— Сурмити відступ! — Бій було програно, треба рятувати тих, хто лишився живим.
Та це виявилося легше наказати, аніж зробити. Далася взнаки головна вада польського війська — слабка дисципліна. Поляки ще тільки зійшли з пагорба та почали шикуватися для маршу, коли козацька кіннота зухвало обігнала польську колону — козацькі коні, що не робили багатомильного переходу, були свіжішими, а самі козаки — легшими (у поляків навіть у легких корогвах багато хто кольчугу носив). Раптом командир однієї з корогов, що їх надіслав князь Заславський, піднявшись у стременах, указав чеканом — і приблизно триста вершників (обидві корогви цього князя та дехто з шляхетської збираниці) спробували атакувати спокусливо підставлений козацький фланг. Проклинаючи все на світі, Потоцький наказав ще двом панцирним корогвам підтримати атаку, а решту розвернув проти козацької піхоти, бо чого тільки не буває на світі.
Якби польське військо справді було регулярним, такий маневр міг би мати шанси на успіх — втім, з регулярним військом Богун і воював би інакше.
Козацька кіннота намагалася відірватися від поляків — здавалося, що це їм не вдасться, що хай і стомлені, але непогані коні поляків доженуть, коли два однаковісінькі Богуни (о Матка Боска!) зробили однакові рухи (тільки один праворуч, другий ліворуч) своїми перначами (а от перначі були зовсім різні, щоб їх не можна було сплутати навіть на великій відстані). Козацький загін поділився на дві частини, двома дугами охоплюючи поляків, а там, де вони розійшлися, з куряви виступив ще один загін козацької піхоти. Гадати, звідкіля вона тут узялася, не було часу. Не так воно легко — мчати просто на рушничні дула, частина поляків почала інстинктивно осаджувати коней, корогви, що під час гонитви за Богуном розтяглися, змішалися, перетворившись на юрбу, і тут гримнув залп. А наступної миті з флангів ударили Богуни.
Єдине, що втішало Потоцького, — думка про те, що Хмельницькому доведеться йти на поступки, аби сенат не визнав цю сутичку за casus belli,[190] так що, можливо, голову Богуна вони ще добудуть.