— А що, шляхтич шляхтичу вже нерівня? — жоден м’яз на обличчі Богдана Хмельницького не виказував, з якою насолодою він вимовляє ці слова.
Польський гонець у першу мить не зрозумів, до чого тут рівність шляхти, та, добре знаючи козацького гетьмана, не сумнівався, що той зв’яже кінці з кінцями.
— Кальницький полк розпущено, про що ми повідомляли короля Його Милість. Та, дяка Богові, у Речі Посполитій кожен шляхтич може мати стільки війська, скільки він зможе. Надвірні війська старости кам’янецького зійшлися з військами шляхтичів Богуна та Височана Семена — буває, чи мені не знати! Але на цьому-то й стоїть золота вольність шляхетська, в тому-то й рівність братерська! Коли я отак скаржився на вбивство сина мого укоханого, царство йому небесне, король Володислав що сказав? «Якщо у вас шаблі є, хто захищатися забороняє?»[191] Навіть у самому Кам’янці староста шляхтичу не суддя…
У голосі Богдана забринів біль, якого він не зміг приховати, попри всю свою витримку: Суботів укріпив сам Господь, а потім ще батько, небіжчик, додав: потрапити туди можливо було лише греблею, яка вся з хутора й прострілювалася. Був би він удома, нізащо б не відчинив браму, бо шляхтич старості не підлягає, а підстарості Чаплинському — й поготів. Почервоніли б ставки від їхньої крові, і навряд чи отой набрід, що зібрав Данило Чаплинський, витримав би під щільним вогнем на вузенький греблі! Та не було господаря вдома, а наймити першими стріляти в підстаросту не наважилися… І син загинув, син старший, а двом іншим неначе зламали щось — Тимофій знервований став, через дрібниці за шаблю хапається, Юрко навпаки, тихий занадто. Не дай Боже нікому побачити те, що вони бачили!
— Навіть у самому Кам’янці староста шляхтичу не суддя, а в чистому полі — вони й поготів рівні! Або не рівні — у кого шабля гостріша!
…Жодних звинувачень офіційно пред’явлено не було. Микола Потоцький, перший сенатор країни, не міг виступити проти золотої шляхетської вольності.
Сніг падав і падав. Розумні люди перечекали би його десь, а найкраще — в корчмі, та треба їхати… Треба!
Рудольф уже трохи очуняв, кіньми правив. Кирин, лежачи, думав, та придумати нічого нового не міг.
Раптом Бригіта, що їхала верхи, повернулася до саней:
— Halt! — Та коли Бендікс виконав наказ, уже русинською мовою додала: — Ходь сюди, Бояне!
На узбіччі шляху бовваніла досить велика кам’яна брила. А що вітрець, хоча й слабкий, повівав із заходу, то зі сходу від валуна сніг залишився таким, яким був кілька годин тому, і на цьому снігові зберігся чіткий відбиток кінського копита.
Підкова здалася Киринові знайомою.
— На обох були підкови такі. І на коні, якого ти вбив, і на коні цієї…
— Маріори.
Маріорин мерин утік, злякавшись невідомого хижака, але потім Мустафа його упіймав і привласнив, як здобич.
Отже…
— Вони вдвох в одному сідлі їдуть. Подивись, який слід глибокий.
— Ja.
— Тобто їх було троє. А запасних коней не мали.
— Знаєш, я так гадаю, що їхня скарбниця у сумках була, і саме на її коні. А Мустафа її собі взяв.
Справді, Мустафа не дуже-то розводився, щó знайшов при сідлі впійманого коня, та чого б це він став грішми ділитися?
— Як гадаєш, коли їхали?
— Не більше години.
— Доженемо чи тут постоїмо?
Питаннячко було не з простих. Якщо невідомий, що подорожує з Маріорою, вправний вояка, то козаків — у їх нинішньому стані — може й здолати, хоча Бригіта вміє стріляти. Проте стріляти першими — доведи потім, що це були вбивці, а стріляти другими — може, й не буде такої можливості.
– Їдьмо, — прийняв рішення Кирин. — Повільно, бо стояти не можна.
У наступній корчмі Маріори не виявилося, а розпитувати — побоялися: той, хто ставить питання, завжди привертає увагу — часто більшу, аніж той, про кого розпитують.
Ще через тиждень закінчилися місця, де говорили зрозумілою мовою, і пішли жмудські[192] села.
Німецький офіцер та його слуга, зранені під Білою Церквою, ні в кого не викликали підозри, хіба що до дівчат різні п’янички чіплялися все частіше, втім, Бендікс уже ходив майже як здоровий, тож давав відсіч — поки що язиком (не кожен навіть із п’яниць займатиме пораненого воїна).
Перед одним з литовських сіл і з’явилося відчуття небезпеки.
— Звертаймо!
Рудольф — зразу видно бувалого воїна — і питати не став, звернув на кригу якоїсь річечки, жінки зойкнули, у Бояна зайшлося серце, проте санки не провалилися, а німець мовчки вказав на майже такий самий слід: вони не перші, хтось уже сьогодні на санях їхав.
191
За однією з легенд, король звернувся до цілої групи козаків, що подали скарги на грабунки, вбивство родичів і т. п., зі словами: «Якщо ви вправні воїни, силу та шаблі маєте, хто вам захищати себе забороняє?»
192
Ще раз нагадуємо читачеві, що українці XVII ст. називали «жмуддю», «жмудинами» усіх литовців, а «литвою», «литвинами» — або всю людність Великого князівства Литовського, або білорусів.