Дверцята комірки (назвати це кімнатою було б занадто) відчинилися без стуку.
Простий чолов’яга, не високий, не низький, не худий, не товстий, білявий та сіроокий — так тут же всі такі…
Боян потягся був за ножем, що в такому становищі зробив би кожен мандрівник XVII століття, та удар ціпком по біцепсу паралізував його руку.
Рудольф та Галки й не сіпнулися, бо кинджал, що його незнайомець тримав у лівиці, було з’єднано з пістолем.
Одна з жінок зойкнула, злякано зиркнула на незнайомця.
Той у відповідь заговорив польсько-білоруським суржиком, який часто вживала литовська шляхта і який Драгон розумів:
— Та кричіть, скільки влізе, ніхто й уваги не зверне.
«А він справді певен! Чому він такий…»
— …бо знають, що я від Феми.
Боян знати не знав, хто такий Фема (чомусь подумав, що це людина), але видавати своє невігластво не випадало, а от розмову треба було підтримувати — може, потім щось удасться зробити, тому він буркнув:
— Таке кожен може сказати.
Непроханий гість тихо, але щиро засміявся:
— А ти на обличчя пана Рудольфа поглянь…
Поглянути було на що. Бендікс неначе привида зустрів.
— …та в нього запитай, скільки б я прожив, якби збрехав отаке.
— Як Фема узнайт, то айн день. Цвайн день.
«Айн — це один, цвайн — два».
— Можливо, тиждень. Та не позирайте на зброю, якщо хтось із вас мене вб’є, то вийти з кімнати вам не дадуть — вийти ви, сини мотузки, можете лише зі мною.
Рудольф шумно втягнув повітря.
— Так, це суд. А я — суддя. Збирати для вас дванадцять судів — забагато честі, ви ж не князі…
Удар Бендікса був несподіваний та страшний — начебто й не поранений лейтенант. Щоправда, наступної миті німець схопився за груди і його обличчя перекосило від болю, проте гість зігнувся навпіл (Рудольф влучив точно під дих), Галка-рахман прожогом рвонула з-під перини, додала прикладом усе того ж бандолета, але німця вже не було в кімнаті. Тут тільки козак зметикував, що пришелець — у самому жупані! Німецька зима — не наша, недарма річка не замерзла, проте без теплого одягу все ж не ходять.
Аж двоє ввалилося до кімнати. Хоча обличчя Рудольфа видавало страшенний біль, за руку Маріору він тримав міцно, а ніж упирався жінці в горлянку.
Галки тим часом завершили зв’язувати чоловіка рукавами його власного жупана, які відрізали його ж таки кинджалом.
Рудольф кивнув головою в напрямку до дверей. Кирин зрозумів натяк, майнув на сходи — комірка знаходилася під самим дахом, — підібрав шубу (що її Маріора, вочевидь, намагалася накинути німцю на голову, проте той ухилився), повернувся назад.
— Чого фи до нас?
Жінка не зрозуміла або вдала, що не розуміє. Драгон на мить затнувся, забув, як буде німецькою мовою «вона», калічачи слова, вимовив:
— Фрау шпрех зі дейч. — І тут же вилаяв себе телепнем, бо, якби сказав рідною мовою, Рудольф усе б зрозумів.
— А! Зер гут!
Щось залопотав німецькою, Маріора закусила губу, щось відповіла, Боянові тон цієї відповіді здався непереконливим. Мабуть, Рудольф теж прийшов до такого висновку, бо почав зв’язувати непрохану гостю, потім запхнув їй у рота шматок тканини, що відірвав від її власної сукні, з іншого змайстрував кляп для її супутника.
— Фони все прехайль, фони б нас — капут. По ми пачиль їх, фони прехать про Фему…
Маріора рвонулася, та обидві Галки притисли її до підлоги.
— Отне казаль прафда — Фема не пропачить прехні про сепе. Але яктшо нас фпити, то ніхто не знайт. Фрау хоче шпрехт? Фимить із рота, та як путе кричати — затушіть.
– Із задоволенням! — рахман, здається, висловила дві думки — свою та Галчину.
Проте Маріора заговорила не німецькою, а волоською:
— Врятуй мене!
«Клин між нами вбиває, сука!»
— Я відслужу! Ми таки так — сказали хазяїну, що ми з Феми, але обличчя ховали, не розпізнає він нас, але якщо він нас знайде тут зв’язаними, такого не приховаєш, а Фема не простить. Я все буду робити — забери лишень звідси.
Боян мало не сплюнув — уже втретє згубити його намагалася, та туди ж!
— Поясни, чому ви сюди з’явилися і до чого тут Фема?
— Ханс убивав людей для Феми. Я не знала, бо про таке не кажуть уголос, та цього разу нам третій потрібен був, аби мову знав, отож чоловік мій покликав Зигмунта, той п’ять мов знає, навіть московську, навчився в герцогстві.[203] Той побоювався, отож Ханс йому й сказав — мовляв, як біда — Фема виручить. А я дізналася, лише коли ви Ханса вбили… Стали ми з Зигмунтом шукати того барона, якщо ми його дістанемо, нагорода наша — як крізь землю… Зигмунт вирішив — ви можете знати, а знайти, де ви зупинилися, було неважко.
203
Герцогство Курляндське (західна Латвія). У ньому існували поселення росіян, нащадків захоплених у полон ще в часи Лівонського ордена.