— Брешеш. Це ти вирішила перевірити нас. Ну не тяг отой Зигмунт на отамана! Маріора зиркнула зляканим поглядом:
— Ти дійсно чаклун. То залиш мене собі! Як ти чаклун, то боятися тобі нíчого!
«Якби ж то!»
Коли Боян переповів почуте всім, промовчавши лише про пропозицію взяти красуню собі (хоча, здається, всі здогадалися), то Бендікс знизав плечима:
— Саме так іх гадайль. Фбифати не мошна. Розв’яшить її.
Щось швидко промовив німецькою, переклав для супутників:
— Зараз ми з нею ходіть, казаль, аби закладаль наші сані. Потасть знак… — Він красномовно провів по горлянці ребром долоні. — Потім ти ропить так — тепе прийнять за Зигмунт. Ми казаль — поїхать не зовсім, ти тут. Ми, казаль, скоро повертайтс.
Маріора увігнала кинджал у серце Зигмунта з такою швидкістю, що Кирин не лише перешкодити їй не встиг — не побачив, як вона схопила клинок. Він рвонув свого ножа з-за халяви, але козака зупинив голос німця:
— Хальт!
— Розумний! — посміхнулася до біса красива жінка. — Буде тривога, всіх перевішають! А якби його живим тут знайшли, Фема добралася б до нього, а він би мене виказав! Ушиватися треба!
Важко сказати, чи був у Бендікса якийсь план, чи він правив до лавки Вайса у надії на сліпий випадок, але стався саме такий випадок.
— Стій! Оту річ, що в крамниці була, тут провезли!
Бендікс зметикував зразу, розвернув санки:
— Каши кути!
Драгон напружився, побачив слід, схожий на той, який колись тягнувся за Галкою-рахманом.
На виїзді з міста стало ясно, що людина, яка везе зачаровану річ, подорожує з трьома супутниками та двома в’ючними кіньми — тут мимоволі довелося посерйознішати, бо, навіть якби вони з Рудольфом були в повній силі, то й тоді не обов’язково, що вони б узяли гору над чотирма, тим більше, сліди однозначно вказували — всі четверо досвідчені кіннотники.
Рудольф зупинив санки, проте Маріора почала щось казати німецькою, від чого вираз обличчя німця змінився не на краще.
— Він намірявся, — пояснила Боянові жінка, — завести мене за кущі та прирізати там. Чи просто покинути, воно одне на одне. Та я розтлумачила, що ви без мене пропадете. Тіло Зигмунтове знайдуть, якщо вже не знайшли, пошлють погоню. Масті ваших коней на заїжджому дворі пам’ятають — по них і знайдуть. Щоб сховатися, треба знати країну.
— А ти знаєш?
— Шість років живемо тут, щоправда, в мандрах усе. Світильник, на ланцюгах підвішений, бачив колись?
— Хто не бачив…
— А під ним темне коло! Зараз піде сніг, а я знаю тут одну мизу, де ніколи не задають питань, а якщо хтось запитає про нас, то ніхто нічого не бачив, не чув, не знає.
«А чи вийдемо ми з тієї мизи живими?»
— Мене не відпускайте: якщо пастка — встигнете всадити ножа чи кулю. Я сказала Рудольфові, де звертати.
Драгон не відчував небезпеки, проте й погоджуватися не було бажання.
— Барон утече.
— Не втече. Ось побачиш, є й від мене користь! Зараз треба самим не попастися, а там… Та щоб я рудого, одновухого не знайшла?! Тим більше, з чаклуном разом, та й Рудольф не вчора народився.
Тим часом санки звернули з головного шляху. Ще півмилі… В Україні це б називалося хутором, причому багатим хутором.
Хазяїн, немолодий, лисий як коліно черевань, не виказав ніяких емоцій, проте була прикмета, яка підтверджувала слова чарівної вбивці: він не запитав імен нежданих гостей.
Вечерю подали скромну й поживну — якусь кашу та глечик пива.
Боян засопів, сказав:
— Постривайте! — узяв ложку, кілька разів зачерпнув каші (кожен раз з іншого боку миски), згодував Маріорі і лише потім дозволив їсти своїм — кожному власною ложкою. Тою, яку возили з собою. Пиво теж вона першою спробувала, а пили просто з глечика. Бо отруїти можна й кухоль.
Лише глупої ночі, коли всі поснули, Кирин обережно розбудив Бендікса:
— Фема ця — вас іст дас?
Рудольф піднявся, виглянув за двері відведеної для них кімнати і теж пошепки почав розповідати.
— Таємний суд. — Цього разу він вочевидь доклав зусиль, аби вимовити слово ясно та чітко. — Давно, туше давно кайзер Рорбарт[204] під час одного походу[205] дізнався, що родичі винних залякують судей. Тоді він зібрав дванадцятеро, їх ніхто не знайт! Фони самі не знайт один другий! Тільки сам кайзер знайт, хто вони є.
204