— А судили як?
— Ф масках.[206] Після похід фони зперегли цей суд, Фема. У нас як? Злодій тікай, айн, цвайн, драй — і фше інше… — Німець затнувся.
– Інше князівство, — підказав Драгон, що трохи чув про Німеччину, де траплялися держави з одного міста, ба навіть містечка.
— Ja,[207] князівство. Закон…
— Не діє, бо можна втекти.
— Ja, не діє. Фема діє. Фема не купить — ніхто не знайт хто. Фема на кордон не дифись! Фема… тільки найбільш кріміналь, там, як… — Бендіксу знову не вистачило слів.
— Нечуване злодійство?
— Ja!
Залишалося з’ясувати лише одне.
— Як же ти здогадався, що вони брешуть?
— Як Зигмунт почав нас судити. Сини мотузки — це ті, кого Фема судить, але вона… бере тільки те, що зроплено ф Райх! Ф Дойчланд! А ми там нітшого не робиль.
— Кордон перейшли таємно…
— Ні! Айн — це мізер, цвайн — тут не Райх.[208] Я зрозуміль, фін преше. Але отой Карл… — Бендікс ще раз затнувся.
— Хочеш сказати, що він учинив щось страшне? Я гадав, він шпигун московитів.
Рудольф замислився. Надовго.
— Не тільки. За його голоф послали в інша країна. Якпи Фема знайт — фін пофернеться, фони просто почекай, нікути не поспішай. Фони вирішили зробити йому капут, навіть як він залишайсь Поланд назафжти. Фема не хфилюфайс, як фін шпигуфаф тля Москфи у ляхів. Фін вчиниф інше, таке, таке… Зер шлехт!
Пройшло три доби, Боян потроху наливався люттю. Фон Ертель, найпевніше, тікав усе далі й далі, контролювати кожен крок Маріори не вдавалося, і все, що вона бажала сказати хазяїну, вона вже сказала. На довершення всього, трансільванська красуня відверто дивилася на нього, як на свою власність, причому в Кирина не виникало жодних ілюзій щодо причини: якщо він і справив на жінку-вбивцю якесь враження, то не невідпорного красуня, а зовсім навпаки: Маріора вважала, що зможе прибрати його до рук та й вертітиме телепнем, як забажає.
Кирин тільки тихо сподівався, що вона помиляється, що досі не може забути, як сім років тому обвела його круг пальця. Вона була страшніша за скаженого собаку та отруйну гадюку, разом узятих.
Скільки їй тоді було років? Шістнадцять-сімнадцять, ну, може, на один більше. Вона встигла наставити роги своєму хазяїну (а той таки щось у житті тямив!), перехитрила шпигуна, підкорила собі Ханса, хоча втеча з найманцем та з великою сумою грошей мала б закінчитися інакше, а вона — втратити гроші й життя. Вона років п’ять-шість убивала людей!
У той же час — і то саме тому — сердити її було небезпечно. А надто тепер…
На щастя, вона справді передала — через господаря «малини» (як на російський штиб Боян називав мизу), — що той, хто наведе на слід, отримає кілька солідів, а для багатьох «гулящих людей» (ворожбит знову вжив московського вислову, бо він здавався найвідповіднішим) це ціле багатство.
— Він не так далеко. Треба почекати, поки піде сніг, щоб ніхто не зрозумів, звідкіля ми з’явилися.
— Ти мене ще стріляти повчи… — пробурмотів Боян, проте вийшло не грізно.
— А як ви його там дістанете? Там теж миза, село досить велике.
Про це вже думали та гадали.
— Тобі за що обіцяли гроші? За вбивство. Поїдемо ми з тобою та одна із жінок.
Навіщо потрібна Галка-рахман, Драгон пояснювати не став.
— Якщо все так, як треба… — («тобто якщо скринька при ньому») — я його для тебе заб’ю. Половина нагороди — моя.
Насправді, козак і не збирався залишатися у Німеччині та чекати винагороди від Феми. Проте Маріора була потрібна як провідниця, а Галка — щоб слідкувати за самою волошкою — хай та лише спробує її вбити…
Пізніше Рудольф відкрито з’явиться туди, де жив Ертель, і заприсягнеться, що скринька — його. Додасть грошей… Або ще щось придумає.
Сніг пішов другого дня.
— Не знаю, вона це чи не вона, проте щось там є. Те саме, що й у крамниці було.
– Їдьте додому. Ну, до тієї мизи, де Рудольф з твоєю… сестрою чекає.
Коли Кирин повторив це волоською, Маріора примружилася:
— А ти?
«Ач, удає, що їй не все одно».
— Чаклун я, не забувай. «Якби ж це ще й допомогло».
До рішення пожертвувати собою Кирин прийшов просто, без будь-якого надриву. Скриньку треба повернути — тут сумнівів не було. Чи любив козак гетьмана Богдана?
Навряд чи це можна було назвати любов’ю. (Драгон двічі брав участь у заколотах, хоча в обох випадках його радше просто підхопила хвиля — і тоді, коли після Зборівського миру він приєднався до тих, хто на Січі вимагав іншого гетьмана, і три місяці тому.) Але Боян усе частіше згадував слова Дуні Богунової: «Бо він — це він»…
206
З неясних причин у Середні віки та на початку Нового Часу зір (чи, можливо, зорова пам’ять) відігравав у чуттєвому сприйнятті меншу роль, аніж нині. Історичні джерела аж рясніють описами ситуацій, коли людину, що одягла маску — або просто крислатий капелюх, що відкидав тінь на обличчя, — не впізнавали навіть найближчі друзі та родичі, хоча людина ХХІ ст. навряд чи дасть себе обдурити таким чином.