До того ж саме Маріора допомогла чіткіше зрозуміти, наскільки пустим стало його життя після того, як через нього вихором пронеслася та, що назвалася Матвійком…
Отже, все було вирішено. Як не стане барона, Рудольф прибере скриньку до рук.
Треба було добитися, щоб його не обшукували. Утім, справді, чаклун він чи ні?
Коли жінки поїхали — вони прибули втрьох на двох конях, бо в їхньої компанії після втечі рагани кінь під сідло залишився лише один, і господар мизи позичив ще одного (на Боянову думку, таким конем лише воду возити, на ньому він жінок і відправив), — козак, прикривши пістолі полою, додав на полиці свіжого пороху, перевірив ножі.
Пістоль покійного Ханса він ще раніше набив вухналями, сподіваючись, що цього разу це вже не помилка. Ех… Якби він не зробив цього з рушницею… Побратими залишилися б живі…
Боян рушив коня.
Їхати було нелегко. Жаль до самого себе просто кричав: «Оцей кущ я бачу востаннє! І це також не побачу ніколи більше! І це! І небо…»
— Ich bin gekkomeh mit Herr Baron von Ertel![209]
«Ви всі нічого не підозрюєте! Нічого! Нічого!»
Щось майнуло у вікні, Боян загорлав щосили:
— Herr Baron! Ich muß mit Ihnen sprechen![210]
І додав у якомусь натхненні:
— Подагоданята! Скотарода тудат будадетат![211]
Високий, худорлявий, рудий, одновухий чолов’яга без верхнього одягу вискочив на ґанок.
Навряд чи міг бути ще один такий збіг, але повторювати чужих помилок Боян не бажав:
— Du bist von Ertel?
— Ja…
Один із двох стволів таки затнувся, проте другий перетворив обличчя барона на криваву кашу.
Та береженого Бог береже, а Драгон бачив випадки, коли люди виживали, хоча, здавалося б, мали померти на місці.
Тому він вихопив другий пістоль і додав.
Повернув коня. «Може, ще й порят…»
Страшний удар по голові — і все поринуло в темряву.
Цеберко холодної води привело козака до тями, втім, головний біль не пройшов. «Хтось буздуган[212] кинув. Смерть буде важкою».
Удар ногою під ребра.
— Крепкой. — Петро та його два супутники. — Не стогне. Важко з ним буде.
— Ничо, не скажет подлинной, так скажет подноготную.[213]
— Хлопці, а це той, по кого посилали нас. Башка голена, але це він.
— Шукали-терялі, а сам прийшов.
— Токмо до боярина довести тяжеленько станет.
— А що? Лантух!
— Не довезём зимой-то.
Двоє — невеликий, але з виду міцний горішок, із цапиною борідкою та середній на зріст, непоказний — говорили суржиком, причому щось підказувало Драгонові, що тільки маленький з московського прикордоння, другий — просто нахапався десь російських слів, а ось третій, власне, Петро… Неначе з Брацлавщини, але щось не те…
«Знайшов час! Рудольф приїде сюди, вони упізнають його…»
— А німец-то где, а, курвин син? Б… ваші?
— Чхати на них! А як його везти, ворожбит боярський мене навчив. — Петро кивнув на жаровню, де розжарювалося щось металеве. — Аби чари навести, треба бачити, а без очей — ворожби катма.
Тільки цієї миті Боян зрозумів, що він не один в’язень у підвалі — слабко, як кошеня, застогнало дівчатко. Він скосив очі…
Кирин здавна знав, що є такі пани, яким усмак катувати людей, особливо — дітей…
Петро підійшов до дівчини, вдарив кинджалом. Утім, тепер це можна було вважати за милосердя.
— Краще б ви про себе подбали. Скажіть господареві, що про ці баронові забавки вже знає Фема, та…
Боян хотів сказати: «та послухайте, що він скаже про Фему», проте з драбини, що вела до льоху, долинуло:
— О майн гот! — Господар був тут.
— А нам байдуже. Усе зроблено, сьогодні і втекти можна.
«Знав би… Можна було б влаштувати засідку».
І прийшов біль…
Біль аж палав у роті та горлі, навіть сильніше, аніж на місці виколотих очей.
— М… м…
— Ага, все добре. Що, чаклун, — Петро копнув ворожбита у ребра, — думав, що дорогою здіймеш галас, звинуватиш нас? Гірше, думав, не буде? Буде й іще гірше… Тепер ти тільки «му», як ялівка!
— А как его ваш хозяин пытать будет?
— Одне «му» — то це буде «так», два «му» — «ні». Га-га-га!
— А может, всё лучше было дать выпить? В горло влить — и немой!
— Шкода на нього такий напій витрачати, господар нам його на ту курву дав, що так спати любить… Одна любить, га-га-га!
209
Я прийшов поговорити з бароном фон Ертелем
212
213
Російське прислів’я XVII cт. Словосполучення «Подлинная правда» походить від слова «длинник» — металевий прут або батіг із вплетеним дротом, який застосовували в Росії під час катувань. Точніше було б писати «поддлинная» («под длинником»). Жахливий зміст вислову «вся подноготная» читач може зрозуміти й сам.