«Матвійко! Вони її не спіймали!»
— Знати б секрет!
— Господар і сам не знає. Йому один голландець продав за такі гроші, що ми за все життя не побачимо. З Катаю.[214] А цього хазяїн писати змусить. Усе напише.
«Тепер мені палі треба чекати з надією».
Усе було ще гірше… Якщо можна так висловитися… Темрява…
Нічого, нічого, нічого не бачити. Нічого не можна навіть попросити.
Гріх сказати, але Боян не зразу втямив, як пояснити на мигах, що йому треба до вітру.
Козак їхав — точніше, його везли — на смерть, позбавлений останньої втіхи — чи останньої муки? — бачити небо, сонце, людей…
Навіть спробувати погнати коня, аби, зрештою, розбити голову чи скрутити в'язи, він не міг — везли в санях.
Залишалося… Залишалося сподіватися на диво, якого він сам створити не міг.
…Постріл! Коротке іржання смертельно пораненого коня! Ще, ще постріли! Щось кричить Петро, та його крик переходить у смертельний стогін. Він чує, як люди підходять до санок.
— Шифий! О майн гот, що з ним робиль!
— Може, це й краще… — відповідає той голос. Хіба вона розмовляє нашою мовою? — Чим тебе закляли, Бояне? «Щоб ти щастя не бачив?» А тобі обов'язково бачити мене?
— Ти диви, плаче! — Голос одного з ворогів обірвав видіння.
Чи вислух?
«Я навіть уві сні нічого не бачу! Чи це було марення наяву?»
З того дня такі сни (чи не сни) почали ввижатися часто.
Драгонові здавалося, що його рятують то Рудольф, то Маріора, то Галки Стапки (він дуже реально чув панічний зойк «Її куля не бере!»), то Тяфка, то потерчата. Мабуть, він слухав (бо як же ще скажеш? Бачити нічого не бачив) цей сон кілька разів на добу.
Інколи спадало на думку, що так починається божевілля.
«А може, воно й краще. Катуватимуть, а мені ввижатиметься, що з Тяфкою розмовляю».
І раптом — коли згадав про Тяфку — прийшла несподівана думка.
«Песиголовці вміють наказувати тваринам. Без слів. І той, невідомий чаклун, що нацьковував на нас хижаків, теж уміє. То чому б мені не спробувати?»
Сани віз один мерин, двоє з трьох ворогів їхали верхи.
Боян зібрав свою волю в кулак.
«ПОНЕСИ!» — Кінь рвонув так, що, здавалося, сани розваляться. Візниця заволав з переляку.
Але не встиг би козак і до десяти порахувати, як щось свиснуло в повітрі, санки повалилися на бік, він ударився об щось тверде й холодне. «Крига! Ми їдемо річкою! Знайти б ополонку — та й зразу!»
Підбігли, почали лупцювати…
— Робята, а это он ли это? Ваш колдун ручался, что он не умеет.
— Може, й ні — яка різниця? Треба ж мені побити когось!
«Дурень. Я дурень. Треба було вичекати. Тобто вдругокроть треба буде вичекати та впасти з якогось урвища. Третьої спроби не буде».
Вони вже покинули німецькі землі, пройшли землі жмудинів, пройшли, проїхали ту частину Литви, де можна було зрозуміти мову.
Наскільки можна було судити з почутого уривками, тепер вони пред’являли лист глейтовний,[215] підписаний кимось із Радзивіллів.
«Справжній чи підробка? А яка мені користь, навіть якщо дізнаюся? Я вже нікому нічого не скажу… СТІЙ, ХЛОПЧЕ! Згадай, що казав отой Саркіс… Купець Саркіс, вірменин, розповідав про царя Хеттума, як у нього виросли нові очі![216] Чаклун я чи хто?»
Знову всю волю зібрано в кулак:
«Я ХОЧУ БАЧИТИ!»
На жаль, нічого не змінилося.
Він прокинувся і якось зрозумів три речі: лежить у санях один, візниця кудись відійшов, а шлях веде лісом.
Сніг падав досить густо.
«Не встигне занести слід, а шкода».
Не встиг він додумати до кінця, як у вухах забринів голос рагани: «Дощ ти викликав сам».
Боян не думав — точніше, не думав словами. Усе його тіло, усе єство пронизала впевненість. «Вийде!»
Кінь рвонув з місця.
— О Боже!
— Нікуди не дінеться!
Петро не поспішаючи закрив флягу з горілкою (поки візниця засідав під кущем, двоє інших зігрівалися), неквапом розвернув коня, який шалено забився, почувши гул.
Вихор, що вдарив Петрові просто в обличчя, був настільки потужним, що кінь аж порачкував. Стихія наче осатаніла, нові пориви вітру несли хмари снігу, за три кроки вже нічого не було видно.
— Ни х… себе! А говорили, он слабенький!
— Помовч! — Петро і сам був приголомшений.
Погоня стала просто неможливою.
214
Напій, що викликав німоту, дійсно існував у Стародавньому Китаї. Якраз до описуваних часів Китай підтримував жваві торговельні та культурні зв'язки з Європою. Так, років за тридцять до Боянових пригод англійські моряки привезли до своєї країни опис гри, де гравці поділялися на дві команди, кожна з яких намагалася ногами заштовхнути м'яч у ворота суперника.
216
Цар Кілікійської Вірменії Хеттум ІІ (ХІІІ ст.). Регенерація його очей, виколотих суперниками у боротьбі за владу, — історичний факт, засвідчений у численних джерелах. Особливо показовим є те, що Хеттум залишався сліпим ще близько року після контрперевороту, вчиненого його прихильниками. Отож версія — «він домовився з катами та розіграв спектакль» — не переконує.