Завірюха вила, кінь, певне, не бачив, куди скакав.
Утім, Драгон і сам не був певен, чи він хоче, щоби конячка вивезла його до людей. Це була вже українська земля, але влада, ясна річ, польська. Знайти осліпленого та без’язикого легко…
Що ж! Може, його милостиво вб’є холод. А навіть якщо і вовки — все ж краще, аніж тортури та паля.
Кінь, зрештою, зупинився, і Боян почав готуватися до смерті. Це було непросто — розібратися у тому, що коїться в душі.
З одного боку, він не був невіруючим (хоча у XVII ст. невіруючі люди траплялися не тільки серед філософів, і Мирон-Кирин-Драгон-Боян таких здибував). До того ж потерчата, здається, підтвердили існування Бога та Сатани (хоча, власне, слова «не ті двоє, про яких ти подумав» не значили, що ці двоє існують).
У той же час його релігійність, як і віра більшості людей цієї доби (та чи тільки цієї?), значно відрізнялася від офіційних приписів церкви. І думка про те, що священики самі мало що знають, западала хлопцеві в голову задовго до того, як у його життя увійшла магія. До того ж, хоча офіційне богослов’я однозначно трактувало чародійство як сатанинську витівку, в народі (зокрема і серед частини духівництва) ставлення до людей, які щось уміють, було радше схвальним. Спадало на думку і те, що, з усього судячи, здатність до чаклунства передається у спадок, через кров, і що він ніколи не використовував магію для своїх забаганок.
Отак розмірковуючи, Боян дійшов двох висновків: по-перше, його попереду чекає невідоме, по-друге, від нього нічого не залежить. Крім одного… Спроба (як його вчили) перекинути свою силу ій, не просто не вдалася — Драгон просто нічого не відчув.
Отже, дух гори та Бригіта мали рацію — це можна зробити лише в останню мить життя.
Тут пожалкуєш, що не потрапив на палю! Ось, наприклад, тепер — кажуть, смерть від морозу легка, неначе засинає людина, він може й не зрозуміти. І не встигнути.
«Чаклун-то померти може, а от його сила — якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна — а це могла би бути й не людина».
Боян спробував уявити звіра, наділеного магічною силою. Спочатку думав про вовків та ведмедів, потім додумався до чаклуна-зайця — самому смішно стало.
Раптом конячина рушила з місця. Це ворожбита категорично не влаштовувало: чого доброго, знайде людей, а де люди, там влада, польська влада.
«Стій! Ані руш!» — дідька лисого, конячина простувала повільно, але впевнено, неначе знала куди.
Що ж! Сніг продовжує падати. Боян намацав борт саней (ані рук, ані ніг йому не зв’язували — навіщо?), перевалився, врізався в м’який, холодний сніг і скотився кудись униз — конячина йшла понад схилом, чого він не знав.
Падаючи, він ударився об щось головою і знепритомнів.
Прийшовши до тями, козак не зразу вловив якесь нове, але водночас знайоме відчуття. Нарешті втямив — у роті щось було!
Боян розкрив рота, запустив у нього пальці і мало не знепритомнів знову. В роті був язик!
— Нене! — І зразу затис рота обома долонями. Не вистачало, щоб хтось прибіг на голос! Щоправда, слово вийшло не дуже розбірливим.
— Нене, тату, Матвійко… — ці слова він вимовляв уже тихіше. Так і є — не дуже розбірливо: якщо так і далі буде, то доведеться говорити повільно, аби слухачі зрозуміли. Кирин знову засунув пальці до рота: новий язик був коротшим, вужчим та якимось тупим.[217]
Так, а очі? Боян помацав, — і пальці наштовхнулися на якусь кірку. То, може… Драгон схопив грудку снігу, почав терти, водночас відчуваючи і надію, і острах (а що як ні?) — і крізь рожеву рідину, на яку перетворилася кров, що запеклася, побачив світло.[218]
«Подіяло! Хай пізніше, проте подіяло!»
Тепер залишалося розібратися з дуже простою проблемою: він лежав невідомо де, без зброї, без харчів, без коня і без грошей.
Розділ IX
Дводушник
Боян стояв на дні глибокого яру, по якому тягнувся невеликий струмок.
«Кожна вода повинна кудись впадати».
Проте перший же уважний погляд переконав козака, що пройти просто берегом струмка не вдасться: він заріс якимись хащами, час від часу стіни яру зближувалися.
Другий погляд переконав Драгона, що видертися на схил йому теж не до снаги. До того ж почала тріщати від болю голова, якій дісталося під час падіння.
Мирон-Кирин-Драгон-Боян рятувався втечею не вперше в житті, і він знав, у якій послідовності треба вирішувати проблеми взимку: спочатку вогонь, потім усе інше.
217
Саме такими словами один із вождів російських старовірів, Єпіфаній, описував свій новий язик, який виріс після того, як перший було вирізано за царським наказом. Регенерація язика Єпіфанія засвідчена найнадійнішим чином — ЙОМУ ВИРІЗАЛИ ЯЗИКА ВДРУГЕ (!), про що збереглися офіційні документи.
218
Середньовічні джерела аж кишать свідченнями про регенерацію очей та язиків. Ясна річ, більшість таких випадків вигадано, проте, крім