Так само вони вміли й виводити людину з летаргії.
— Тепер нам треба до гори Батіг! — Боян не знав, чому його змусили нести сплячого дводушника, він просто йшов підземним ходом, пояснюючи все Тяфці.
— Ви двоє, а я — в інший напрям. — Кирин від несподіванки вдарився головою об стелю. Дівчина говорила з сильним акцентом та не зовсім правильно.
— Не ображайся, я ж тебе не знала зовсім, от і вдавала, що мови не знаю.
Вони вийшли на свіже повітря, Вівіана обернулася, і Драгон відчув щось незвичне…
— Тепер кожен, хто піде за нами, заблукає обов'язково, навіть якщо він знає оці печери, як власну кишеню. А нам треба розлучитися, хлопче. Назавжди. Можливо, якби інакше… Я могла б спробувати забути, що в мене є чоловік, від якого я не бачила зла. І який шукає мене. Могла б спробувати… Хоча щастя не для нас, я не знаю жодного порядного чаклуна, який був би щасливий. Та доля не жартує. Я зняла з тебе отой… біль, що ти мав зазнати через те, що побачив мене.
«Щоб ти щастя не бачив!»
— Зняла чи взяла на себе?
— Ну вже ж взяла.
Кирин, не тямлячи нічого, кинувся до жінки — і наштовхнувся на невидиму стіну. Вона була… неначе просто повітря, але міцніше за камінь.
— Пробач мені — і не згадуй лихом.
Джакомо, що його на Москві звали Яковом-фрязіном та вважали лікарем боярина Ордин-Нащокіна, боярина, який сподобався молодому царю Олексію сполученням європейських звичок у побуті та чисто азійської жорстокості, яку він проявив під час придушення заворушень, їхав тільки з одним холопом.
Той, хто стане свідком жертвоприношення, мусить померти, а якщо їх буде багато, то це може бути небезпечно.
Охоронець дивився уважно, але він був простою людиною.
Джакомо не відчував небезпеки: він міг відчути її лише від звичайних людей, що немало, хоча мартелові завжди поступалися за цим параметром бояновим…
Позаду безгучно майнула тінь, і щелепи вовка вп'ялися в горлянку Якова-фрязіна.
Охоронець навпіл перерубав звіра, але було вже пізно. Тієї ж хвилини тіло Дорофея, що лежало в кущах між Бояном та Тяфкою, почало здригатися, корчитися, неначе в нападі правця.
Тяфка схопилася на ноги, зі страшенною силою розкрутила оту саму жердину з глиняною кулею на кінці, трохи нахилила її на черговому колі — і куля врізалася в голову охоронця.
Драгон відкрив рота, щоби спитати «навіщо», проте зрозумів сам: пахолок мав деякі здібності, після того як сила італійця остаточно вб'є самого Дорофея, вона увійде в Тяфку, а от сила самого дводушника? У нього вона не потрапить, надто вже інша. І в Тяфку не ввійде.
Ще один дводушник нікому не потрібен.
А Лжеганжа з пахолками ще довго блукатимуть у печерах, не розуміючи, чому, знаючи шлях, вони весь час звертають не туди.
— Твоя частина винагороди. — Богун передав Бояну чималенького гаманця.
— Дякую, пане полковнику.
Явно ж дав свої гроші.
— Рудольф угору пішов.[236] Про Бублика Максим давно знає. А до тебе… Не лаяв ще мене, що тепер забагато людей знають, хто ти?
Богун підвівся.
— Капуста вже розпитує, хто та що. Вихід єдиний — я зміню тобі увесь вигляд. А ім'я заміниш сам.
Знову те саме! А чого ти чекав? Тріумфу, як у стародавньому Римі?
Козак звівся на ноги, і гірка посмішка скривила його вуста, поки він шепотів:
— Обре, сховайся добре!
Епілог
Дні розплати
Максим Нестеренко, що віднедавна став ще й корсунським полковником, подивився в обличчя козака, якого дуже хвалив Богун (а коли Богун когось хвалить, до цього слід прислухатися):
— Давай, хлопче, до нуреддина! Передай: якщо нічого не змінилося, хай дадуть сигнал. Можеш додати — татари схопили муштрованого собаку.
Кого боги хочуть згубити, того вони позбавляють розуму. Практично всі в панівній польській верхівці розуміли, що Богдана Хмельницького «треба боятися тим більше, чим більше він виявляє покори», проте це розуміння залишалося, так би мовити, теоретичним. На практиці, як і передбачав Рудольф Бендікс, смерть двох великих гетьманів призвела до запеклої боротьби, щоб не сказати — до непристойної свари, яка не обмежилася протистоянням між прихильниками та противниками короля. Кожен клан сподівався провести свого кандидата, або, як мінімум, підставити ніжку конкуренту.
236
Рудольф Бендікс незабаром став полковником, причому полковником без конкретного полку, так само, як Л. Капуста та (до 1652 р.) М. Нестеренко, тобто, найпевніше, одним із керівників козацької розвідки.