— Та, мабуть, хтось викопав. Мало що…
Невелика група пахолків одного з польських командирів, яку було послано по хмиз, ішла повз новоутворену печерку, не зупиняючись.
— Го-о-оре-е! Го-о-оре! — Хто це сказав?!
— Матка Боска Ченстехоска…
– Ієзус!
– Ієзус — Марія!
— Хлопці, не жартуйте так!
— Та які, в біса, жарти!
— Не згадуй, дурень, накличеш.
— Го-оре!
Голос явно йшов з печерки.
— Згинь, розсипся, нечистий! Патер ностер!
— Михал, ти ж учений! Зроби щось!
Про те, що Михал був колись ченцем, та втік з монастиря, коли його викрили у порушенні деяких обіцянок, знали всі, крім начальства. А начальство не знало, бо знати не бажало.
Михал набрав повні груди повітря:
— Якщо ти добрий дух та посланий до нас святими заступниками з попередженням, то кажи, а не лякай! Якщо ж ти явився з пекла, аби богобоязких християн спокушати, то тікай сам, поки ми ксьондза не привели!
— Я бу-ув людиною!
— Скажи ім'я своє, ми служби замовимо! Заприсягніться, панове!
— Замовимо, замовимо!
— Присягаємо!
— Спасінням душі клянуся, тільки нас не чіпай!
— Не-е до-опо-омо-оже! Бі-іда! Бі-іда насу-ува-ається на-а польське-е ві-ійсько-о! Бі-да-а!
— Ти до пуття говори! — остаточно знахабнів розстрига Михал, — у решти вже зуб на зуб не попадав.
— Т-та ясно, яка біда! — не витримав Ян.
Голос замовк, утім, усім справді було ясно, яка біда може трапитися з військом, на яке насувається ворог.
— Роздеруть нас вовки, рознесуть круки!
— Бідні діти мої, синочки!
— Цить-бо! — Михал гаркнув так, що дехто аж присів. — Загинемо ми в бою чи живі залишимося, про це лише там, — він підняв палець догори, — знають. А от якщо ми комусь із панів чи ксьондзів бовкнемо, то точно живі не будемо! Скажуть, що ми з нечистою силою спізналися, далі ясно? Отож мовчіть!
Але хіба можна отаке при собі втримати? Чутки поповзли табором…
Не впізнав! Максим Нестеренко, з його спостережливістю, — і не впізнав!
Це було радісно, але водночас страшно — неначе з рідним обличчям хтось відрізав усе минуле життя.
Боян розвернув коня, обігнав довгу колону. Вона дійсно складалася з чотирьох полків. Інше питання, що до кожного з них прилучилося по кількасот бувалих козаків із Січі та полків інших, яким раптом закортіло кудись поїхати в своїх справах. Пояснювали вони це по-різному, але чомусь опинилися всі на Масловому Ставу.
Менше ніж через півгодини показалася колона татар. І про нуреддина ніхто не брехав. Вирушивши в похід без офіційного ханського дозволу, він вів в авангарді козацького війська Буджацьку орду. Власне, кримські загони, озброєні набагато краще за буджацькі, рухалися позаду козаків, на чолі з карач-беєм.[239] (Про те, що ще далі рухався п'ятий — Уманський — полк, Боян дізнався вже під час битви.) Ясна річ, польська розвідка, хоча й із запізненням, але дізналася, і намагалася переслати повідомлення, проте карач-бей не вчора на світ народився — розіслав дозори так, що не лише пес — миша не прошмигнула б.[240]
Поряд із нуреддином їхав літній, кремезний вершник, озброєний луком та шаблею. Обличчя його було неможливо роздивитися через місюрку.[241]
Саме ця людина і переклала нуреддину Боянову доповідь, потім вони про щось порадилися турецькою мовою, нуреддин віддав наказ, один із татар дістав з в'юків середніх розмірів дзеркало, упіймав сонячний промінь, послав «зайчика» в напрямку до козацької колони.
Нуреддин ще щось наказав, до нього підскакав десяток татар — молодих, багато одягнених.
Драгоман і собі вигукнув:
— Романенко!
Пізнати голос, приглушений забралом, було неможливо, тому Боян не впізнав — здогадався.
Чотирма козацькими полками справді командував Тимофій Хмельницький.
Богдан Хмельницький командував усім військом.
Ще десяток козаків — теж молодих, теж добре одягнутих — відірвалися від невеликого загону, що, мабуть, виконував провідницьку роль.
Вочевидь, отаман цієї групи був знайомий зі старшим татарського десятка, бо вони обмінялися привітаннями, ще хтось гукнув:
— Кардаш козак![242]
Двоє командувачів із почтом піднялися на пагорб, поряд із ними опинилися троє, в яких Боян за одягом упізнав московита, турка та угорця, найпевніше, з Трансільванії.
Бояна ніхто б не пустив разом із ними, але він і сам знав, що видно з вершини — двадцять молодих хлопців їдуть до польської застави, потроху перетворюючись на чорні цяточки.
241