Боянове серце стисли незримі пальці. Він не знав вислову «психологічно точний розрахунок», але відчував саме це. Ну не могла пихата польська шляхта ґречно зустріти парламентарів від хлопського війська, вважаючи це військо слабким!
Сплинув якийсь час, що здався Боянові вічністю, — і десь здалеку почувся залп із кількасот рушниць…
Богдан Хмельницький домігся свого, і гінці з іноземних держав тепер засвідчать перед своїми урядами, що поляки першими порушили Білоцерківський договір.
А двадцятеро молодих хлопців лежать, придавлені вбитими конями, їхні пальці в останніх конвульсіях рвуть траву… Тепер уже навіки брати…
Кардаш татарин… Кардаш козак…
Атака польської кавалерії на Буджацьку орду нагадувала спробу рубати комарів шаблею: татари кинулися врозтіч, на скаку обертаючись та стріляючи з луків. Гріх було б сказати, що Калиновський не розумів — його заманюють далі від табору, який саме атакують козаки. Проте (як він гадав) чотири полки — це вісім, десять, ну, щонайбільше дванадцять тисяч (дванадцять — якщо взяли з собою погано озброєних). У таборі залишилося вісім тисяч добірної іноземної піхоти та кілька тисяч обозної челяді[243] — навіть якщо вони не зможуть здолати козаків самотужки, то першу атаку точно вже відіб'ють, після чого кавалерія повернеться та вдарить на козаків у чистому полі, а татарам, щоб знову зібрати військо та відновити в ньому порядок, буде потрібно більше часу, бо в них військо не регулярне. Проте якраз тоді, коли здавалося, що першу частину плану успішно виконано, пан Мартин побачив із правого флангу величезні стовпи пилу, який могли здіймати тільки великі сили кавалерії, а… козаки підійшли впритул до табору, і стало ясно, що їх не десять тисяч, а всі п'ятнадцять. Добре озброєних. У той же час головні сили татар, обійшовши табір по дузі, націлилися на ті ворота, що їх за планом повинна була захищати спішена гусарія, яка саме ганялася за буджаками. Калиновський віддав необхідні накази, чітко розуміючи, що все це вже нічого не змінить.
Боян, який встиг приєднатися до головних сил, біг до польського табору, стискаючи в руках свою аркебузу та сокирку, з острахом чекаючи залпу. І залп був, тільки чомусь поряд із ним ніхто не впав. Разом з іншими козак опинився на валу, зразу побачивши, що він — на цій ділянці — пустий, а наступної миті — як один із загонів обозної челяді, зійшовши з укріплення, атакує інші, з лав яких, утім, дехто теж повертає зброю, а решта задкує, не бажаючи помирати за своїх панів. Ще за хвилину він мало не зіткнувся з Максимом Нестеренком, що обіймався з Ференцом Сербиним.[244]
«То ось воно в чому річ».
Несподівано табір сповнився тупотом, брязканням та кінським іржанням.
З-за якихось возів з'явилися панцирні кіннотники, козаки дали залп. Один поляк, що зумів подолати верхи мішанину з різних уламків, людських та кінських тіл, спробував дістати Бояна списом, проте його кінь рухався кроком (і не міг інакше), тому швидкість списа була невеликою, Боян перерубав держак, хтось пальнув над Бояновою головою з пістоля, влучивши ляху просто в обличчя.
Козак з півоберта вистрелив у коня іншого ляха, дістав удар шаблею по шапці, проте сталеві дуги між підкладкою та лицевою тканиною витримали — тільки й того, що у вухах закалатав набат — завдав удару, який, проте, розтяв повітря, бо за півсекунди до того панцирника вирвала з сідла куля з гаківниці — із захопленого валу вже вели вогонь козацькі стрільці. Проте польська кіннота прибувала й прибувала, козацькі музики сурмили відступ. Богдан Хмельницький вирішив дати можливість діяти своєму головному союзникові — паніці.
Справді, становище поляків було гіршим, аніж це можна було б сподіватись, виходячи лише з арифметичного співвідношення сил.
Утрати в першому бою козаки частково компенсували за рахунок челяді, що перейшла на їхній бік, до того ж ніхто не сумнівався, що до козаків почнуть прибувати місцеві повстанські загони. Так само не можна було виключити можливості прибуття нових козацьких чи татарських частин.
Підкріплення до поляків рухалися трьома різними шляхами, і перше угруповання могло підійти не раніш як за тиждень. А що шанси переломити хід подій мали лише всі три корпуси разом, то реалістичніше було б розраховувати на десять днів — це в тому випадку, якщо Хмельницький не зуміє влаштувати одному з трьох військ пастки, а три гонористі магнати об'єднають сили під єдиним командуванням. Імовірність цього була дуже близька до нуля.
243
За статутами польської армії на кожні чотири активні шаблі мав бути віз із візницею та комплект піхотного озброєння. У багатих шляхтичів бувало і більше. У піхоті один візниця припадав на десять солдат. Автори офіційних польських документів та мемуаристи чисельність цієї обозної челяді ніколи не вказували, бо шляхтичі не вважали челядинців за людей. Проте нескладні підрахунки показують, що при офіційному складі у дванадцять тисяч кінноти та вісім тисяч піхоти армія Калиновського не могла бути меншою аніж двадцять чотири тисячі, а найпевніше — ще більше.
244
Незабаром Ференц стане полковником, причому командиром першого в Україні регулярного полку, який так і звався — «піший полк Ференца Сербина» і служив Богданові Хмельницькому в найвідповідальніших завданнях. На нашу думку, сам цей факт свідчить про його зв'язок із козацькою розвідкою задовго до Батога — у великого гетьмана були свої вади, але наївність із довірливістю до їх числа не входили — навряд чи він довірив би таку посаду звичайному перекинчикові.