— Табором відступатимуть…
— Ні… — похитав головою сивовусий курінний отаман. — Під Жовтими Водами пробували, під Корсунем пробували… Табором тут рухатися важко, у першому ж яру розірветься… І гаплик!
— Якби вони знову… якби татари знову з ними мир не уклали…
— Навряд, — цього разу Боян не витримав. — Про те, як у них один панок сейм зірвав, чули?
— Хто не чув!
— Ото дурість!
— То це правда? А я гадав, байки!
— А до чого тут сейм?
— Так без згоди сейму угода ж не діє! Уявіть собі — уклали татарські старші мир, Калиновський погодився платити данину, а потім якийсь пан Дурило герба «Тупа башка» скаже, що не дозволяє! Що тоді хан зробить з тими, хто мир уклав?
— Ну…
— Та хто ж із ними тепер домовлятися буде?
— Про що ж і мова!
Дійсно, в польському таборі всю ніч точилися запеклі суперечки, та ніхто не знаходив виходу, бо його й не було. Мартин Калиновський зробив останню у своєму житті помилку, вигукнувши при свідках з явним розпачем:
— Я не знав, що прийде така сила! Я не знаю, що вдіяти!
Дисципліна попросту щезла, деякі офіцери навіть вимагали видати гетьмана татарам (!). Уночі обозна челядь тікала до козаків, поставляючи цінні свідчення.
Настав день двадцять третього травня,[245] настав і проминув полудень, але козаки не починали атаки — час працював на них. Коли ж після довгих годин нестерпного чекання козаки таки пішли в атаку, в частини шляхти не витримали нерви і більшість кавалерії вирішила прориватися самостійно, покинувши піхоту та артилерію. Це було безумство, бо переправлятися вплав через кілька річок у захисних обладунках неможливо, а без них вони опинилися б беззахисними проти татарських стріл, проте ніхто вже не міг міркувати тверезо. Піхота відкрила вогонь по дезертирах — з усім завзяттям людей, яких кинули на загибель.
Козаки, що через півгодини вдерлися на вали, на мить уклякли з подиву — табір був охоплений різаниною, всі билися проти всіх.
Утім, вони швидко отямилися, розтягли вози, що ними було забарикадовано ворота, точніше, просто проходи у валах, — і до табору увірвалися татари…
— На Кам'янець! — вигукнув Богдан Хмельницький, і цей вигук підхопило все військо.
— Дай-то Боже! — сказав хтось поряд із Бояном, і той, обернувшись, упізнав Богуна.
«Він теж був тут? Так, це ж землі його колишнього полку».
— Візьмемо? — перепитав він уголос. Розмову про те, як султан дійшов висновку, що Кам'янець укріпив сам Аллах і хай його шайтан здобуває, він запам'ятав добре.
— Тільки якщо зненацька заскочимо. Вони, — полковник зробив жест рукою у бік зраділих козаків, — гадають, що перемога близька…
«Хіба ми не перемогли?
Al Він має на увазі перемогу в усій війні!»
— А ти вважаєш, що?…
— Я знаю, що в нас майже немає важких гармат, а без них вибити ляхів із фортець не вдасться. Ну, може, якусь одну візьмемо хитрістю. На початку війни ми брали міста повстаннями зсередини, та тепер ляхи порозумнішали: щойно ми наближаємося, вони усіх ненадійних виставляють за браму… Я знаю, що цар московський із султаном турецьким охоче шлють гетьманові дарунки, та звуть нас під свою руку, а продати проломні[246] гармати ані той, ані інший — нізащо. Я знаю, що країна спустошена. Що народ стомився. Що як усі ці Замойські та Конєцпольські потрусять своїми скарбами, то наймуть нове військо. І я не знаю, як усьому цьому дати раду.
— А він знає?
Богун відкрив рота, але тут кілька козаків заспівали. Спочатку важко було розібрати, що саме, але пісню підхоплювали нові й нові голоси.