За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.
— Гадав, що я тебе не впізнаю?
Так ось він який, ворожбит, що згубив козаків (Драгон раптом зрозумів, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну річ, другий приспав вартових на заставі, а цей спочатку зробив так, що вартові біля брами прийняли ляхів за козаків, потім — підкинув обложеним ідею тікати. Та й згубний дарунок полковнику передав він — Кирин не знав, як зрозумів це, але був упевнений).
Мабуть, торговець. Ще не старий, але в літах.
У руках — бердиш шведського зразка.[41]
— Можеш, — ворожбит не приховував глуму, — пальнути в мене з пістоля, який ховаєш у шапці. Мене куля не бере! І шріт також!
Останнє речення пролунало якось поквапом — неначе… неначе він сам себе переконував!
– Ґудзик там! — змусив себе посміхнутися Кирин. — Ґудзик! — І натиснув спуск.
Кров відійшла від обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.
Куля. Зброю інколи ладнували металевими ґудзиками, дехто (Драгон також) спеціально купував такі, щоб підійшли до його рушниці, якщо кулі скінчаться, але тепер у пістолі була звичайна куля.
«Отже, чари — це не якісь там закляття, що їх можна завчити — і вони діятимуть. Це твоя сила. Я злякав його — і він пропустив кулю, як зляканий боєць пропускає удар».
Подумки Драгон картав себе останніми словами: міг би і здогадатися, що ворожбит зуміє роздивитися, хто приїхав, — не так уже й багато тепер людей потрапляє до Красного.
Утім, було ясно: сам-один він би просто не зміг узяти чародія живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навіть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика — то як перевіриш, бреше чи правду каже?
Спроба простежити другу групу песиголовців завершилася нічим: їхній слід повернув до такої хащі, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.
Отож козак рушив на схід, оминаючи вже обложену ляхами Вінницю, і зрештою приєднався до полковника Глуха, що вів кілька тисяч козаків Богунові на допомогу.
Те, що відчував Кирин, годі було передати словами.
Він щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка — до Богуна.
А казав же Боярин, що полковник сам мало знає.
— Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?
Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своїх поневірянь на московському кордоні він побратався з одним донським козаком.[42]
— А як звали того, чия оце штука? Козак — один з тих, що колись везли їх до Вінниці, — тримав у руці шпагу…
— Боярином на Січі прозвали, — дослівно повторив Кирин слова небіжчика. І додав: — Царство йому небесне.
— Полковник уже знає.
З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидіння не дивує його анітрохи.
— Наказав віддати тобі, сказав, щоб був дуже уважним і забув до нього дорогу.
Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з піхов.
Із середини металу, наче спливаючи з-під води, почали проступати літери. Цього разу — наші. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нічого не побачить.
«Капуста[43] та Гетьманенко[44] розвідують про чародійство супроти гетьмана. Можуть і про Бояна дізнатися».
Якого ще в біса Бояна?
Постривай… було щось…
— Сідай, Бо…
— Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена — забудь. Драгон читав далі. «З полку піди, на Січ не повертайся, ховайся».
Це ще чого? І раптом Драгон зрозумів чого… Зрозумів, чому ті, хто стоять при владі, полюють на чаклунів, та так, що часом досить простого доносу, навіть без доказів, щоби згубити людину.
Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Діонісію — добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свій трон і вимовив, посміхаючись гіркою посмішкою: «А тепер поглянь угору!» Той підвів очі — і побачив меча. Підвішеного на тонесенькій нитці…
«Ось чому царі-королі та владики церковні полюють на чаклунів, ось чому воліють краще сто безневинних стратити, ніж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути відомо, як берегтися, все-таки більшість монархів помирає своєю смертю. А чари? Страшно. Навіть якщо ворожбит свій — сьогодні свій, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усіх знищать».
Драгон уперше подумав «нас».
Неначе за чиєюсь підказкою, він перевернув шпагу і продовжив розбирати кириличне мереживо літер.
41
Такі бердиші з прямокутною бойовою частиною (на відміну від російських, півмісяцем) були на озброєнні саперних частин польської армії.
42
У Росії ХVII ст. ще живий був звичай — при побратимстві обмінюватися хрестиками та іменами.