Вона давно відвикла ходити босоніж і, коли, поминувши. м'яку клумбу, вийшла на залиту водою доріжку, відчула, яке гостре каміння. І пожаліла, що не сховала туфлі під плащ.
Огорожа довкола дачі була щільною і високою. Клавдія Іванівна подумала, що треба йти до берега, як вони домовилися з Кравцем. Зрозуміло, берег охоронявся. Але вибух дачі, що мав статися з хвилини на хвилину, відвернув би увагу вартових. Це дозволило б їй дістатись яру, де на неї жде Кравець із кіньми.
Вона не пішла повз парадний вхід, а обігнула дачу з північно-східного боку. Й ніхто не зупинив її. Вона опинилася на алеї, що впиралася в берег. Вийшовши на алею, Клавдія Іванівна відчула, що треба бігти, що тільки метрів за сто від дачі можна себе вважати у безпеці. А за сто метрів було вже море, зовсім невидиме. Через дощ і темряву.
Клавдія Іванівна побігла. Алея була асфальтована, і бігти босоніж по ній уже можна було швидко. Вода вирувала, скочуючись до берега. Й Клавдія Іванівна, здіймаючи бризки, бігла, наче по струмку.
Якщо, звичайно, тут, уздовж алеї, і стояли вартові, то за такої погоди нічого почути, нічого побачити вони не могли.
Навкруг усе осяялося білим світлом. До жаху коротким, неживим.
«Усе, — промайнула думка. — Вибух!» Але тиша, що запанувала вслід за спалахом, пояснила: блискавка. Тільки блискавка!
— Стій! — закричав хтось поруч. Закричав нестямно, перелякано. — Стій!
Отже, її побачили при спалаху.
— Стій!
Вона не зупинилася. Вона зрозуміла: в неї стріляють. Увібравши голову в плечі, побігла швидше. А кулі спалювали темряву. Й дощ. І кипариси. Потім знову був спалах. Але не такий жовтий, як блискавка. Навпаки, він був цегельного кольору. Й гуркіт при ньому здавався невідокремленим, як берег од моря.
Перепілка зупинилася. Дача на її очах здіймалася в небо. Тепла хвиля вибуху котилася алеєю, розганяючи дощ.
«Треба впасти, — подумала Перепілка. — Треба впасти». Та не встигла цього зробити. Щось штовхнуло її в груди. Спочатку тупо й не боляче, наче палицею. Однак палиця виявилася гарячою, не палиця, а розпечений прут. Перепілка приклала долоню до того місця на грудях, де пекло.
Здогадалася…
Здогадалася. Кров… Було дивно. Чому вона не падає? Чому не крутиться голова? Вона повернулася і побігла вперед. А море теж бігло їй назустріч. Бігло, бігло… Сине і яскраве, наче вдень…
23. На березі
Фелюга з'явилася, коли заходило сонце. Її вітрила цілувало сонце. Й вони здавалися позолоченими. Голубі розводи неба були кольору води, також голубої в середині моря, а біля берега вода гусла малиновими розводами.
Кость глянув на море. Й сказав Кравцю:
— Це мій брат, Захарій.
Фелюга легко сковзала по зеленуватій морській воді. Хвиля не била, а лише ласкала її лівий фальшборт. І трисель на гафелі[6] — косе чотирикутне вітрило — вигинався від дружного попутного вітру і був схожий на великого білого лебедя. Снасті стоячого такелажу, яким кріпилися щогли, фокс-стеньги, грот-стеньги[7], косими тінями, що пересікалися, лягали на палубу й на воду.
— Захарій жде сигналу, — пояснив Кость.
За рікою відразу починався ліс. Він ріс на смузі між берегом і горою, яка була відносно рівною і широкою. Старі дерева каштанів і горіха юрмилися тут упереміш із стовбурами дуба, ясена, клена, акації…
Коли ввійшли в ліс, Кость сказав Кравцю:
— Я піду вперед.
— Думаєш, так краще?
Засмагле обличчя грека раптом стало непроникним. Зморшки зібралися над переніссям та так і застигли. Дивлячись прямо перед собою на темні поламані стовбури дерев, Кость твердо сказав:
— У мене він стріляти не стане.
— Гаразд. Я прийду потім.
— Ти прийди хвилин через десять.
— Гаразд, — погодився Кравець, — я так і зроблю.
Грек пішов стежиною, що пролягала між цупким коротким чагарником.
Кравець сповільнив кроки. Вийняв пістолет…
Вітер не продував ліс. І запах кори, листя був тут міцним, постійним. Кравцю здавалося, що вони пахнуть ліками, й особливо йодом, як кімната грека Кості, де лежала тепер поранена Перепілка.
Учора ввечері Кравець терпляче ждав її в яру, вузьке дно якого виявилося захопленим холодним стрімким потоком. Вода гула, вивертала каміння. Коні здригалися, злякано іржали…